Поза часом і простором - Олександр Павлович Бердник

Валерій через кожні десять хвилин повідомляв Землю про політ.

— Алло! Земля! Проходжу через орбіту Марса! Корегую шлях корабля відповідно до даних, які одержані з допомогою обсерваторних радіотелескопів! Радіотелескоп зорельота ще не в силі знайти планети… Буду шукати, коли наближусь до орбіти Плутона!..

— Алло! Земля! Швидкість зорельота — п’ятсот кілометрів на секунду! Наближаюся до поясу астероїдів… Радіолокатор сигналізує, що попереду — кілька метеоритів. Треба маневрувати!..

Потім голос став тривожним:

— Алло! Земля!.. Я відчув удар ззовні! Очевидно, маленький метеорит вдарився в космольот!..

— Алло! Вийшов зі строю радіолокатор! Справи погані!.. Алло! Земля!.. Якщо мій корабель загине — не чекайте, а негайно посилайте корабель з атомним зарядом! Не допускайте планету близько — бо тоді небезпеку не можна буде відвернути!..

Мільйони радіослухачів на Землі зблідли… Через кілька хвилин Тригуб знову заговорив:

— Проходжу через метеорний рій! Відчуваю, що допустив помилку! Треба було обійти пояс астероїдів поза площиною орбіти!..

Раптом люди на Землі почули якийсь вибух, потім протяжний свист і, нарешті, слабий голос Тригуба:

— Алло! Нещастя! Алло!..

І все! Більше нічого на Землі не чули!..

…Хвиля страшного відчаю прокотилася в грудях мільйонів людей. Та в наступну годину Всесвітня Академія Наук звернулася з закликом до народів світу:

— Зберігайте спокій, люди Землі! Академія зробить все, щоб врятувати людство! Ще не все втрачено! Залишилася невиконаною друга половина плану, про який говорив російський інженер Тригуб!..

— Спокій і ще раз спокій, люди Землі!..

…А в холодній Гренландії в захмарене небо линули клуби диму від атомних вибухів, заражуючи атмосферу радіоактивним пилом. То повним ходом йшла підготовка страшного проекту Гершера…

Відчай і неясна надія рвали мільйони сердець!..

Кілька тижнів мали вирішити — жити людству чи вмерти безглуздою смертю…

Вікторія опам’яталася лише тоді, коли зорельот вирвався за межі земної атмосфери. Швидкість безперервно збільшувалася. В голові темніло. З руки Вікторії текла кров темним струмочком, але вона не могла поворухнути навіть пальцем…

Напружуючи волю, Вікторія дивилася в перископ, на якому телемеханізм проектував зображення Землі. Ось все меншою стає куля рідної планети, тане в фіолетовій безодні Космосу. Ще кілька хвилин — і перевантаження закінчилося. Ніби гора звалилася з плечей дівчини. Вона включила регулятор для рівномірного прискорення зорельота, потім з трудом підвелася і почала перев’язувати руку…

Рана була неглибокою. Куля не зачепила кістки…

Згадавши останні події, Вікторія похитала головою. Вона ніколи раніше б не повірила, що зможе так рішуче діяти, та ще й підстрелити свого шефа!.. Дівчина від задоволення засміялася!.. Тепер плану Валі ніщо не загрожує!..

Вікторія відразу визначила напрямок польоту корабля і почала корегувати його згідно тих даних, які були одержані в обсерваторіях. Потім вона згадала, що Тригуб посилає радіосигнали на Землю, і спіймала ці сигнали, покрутивши ручки настройки. Пройшло кілька хвилин, і очі Вікторії радісно блиснули. В динаміку зазвучав спокійний милий голос:

— Алло! Алло! Земля! Проходжу орбіту Марса!..

Тепер Вікторія абсолютно точно виправила шлях корабля по радіопеленгу — і, коли закінчила цю роботу, нарешті, полегшено зітхнула. Тепер вона напевне дожене Валерія!..

Вікторія перевела регулятор прискорення на кілька сантиметрів вперед. Десь далеко заревли дюзи, корабель дрібно-дрібно задрижав, а потім всі звуки злилися в протяжне виття. Тепер космольот летів з прискоренням 35 метрів на секунду! Це було в кілька разів більше проти нормального! Хай! Що буде!

Страшна сила втиснула її в подушки крісла, знову скувала руки і ноги! Нічого! Вона витерпить! Зате скоро її космольот наздожене корабель Тригуба…

Дівчина байдуже глянула на барвистий візерунок зірок в ілюмінаторі і втомлено закрила повіки. Вона лише тепер відчула, що дуже втомилася… Захотілося їсти!.. Вікторія дотягнулася рукою до трубки, яка була з’єднана з термосом, і зробила кілька ковтків. Рідкий шоколад повернув їй сили, яснішими стали думки.

Дівчина встала, розім’ялась… Але стояти було важко від неймовірного перевантаження!.. Ноги дрижали, підгиналися… Вікторія сіла і знову включила радіо. Без кінця вона слухала дорогий голос. Дуже хотілося поговорити з Тригубом, адже можна було б настроїтись на чого хвилю і включити передавач, та вона тепер не зробить цього! Вона не хоче, щоб про її політ поки що знали на Землі!..

Нарешті в ілюмінаторі попереду заблищала малесенька зірочка. Це у просторі мчав, освітлений Сонцем, корабель Тригуба…

Вікторія в захваті заплескала в долоні. Милий Валя навіть не знає того, що за кілька десятків кілометрів від нього летить вона — маленька американська дівчина, що так полюбила його! Вікторія без упину слухала голос Валерія, і здавалося їй, що він десь зовсім недалеко, тут, в цій каюті…

Коли рознеслися тривожні слова Тригуба, Вікторія помертвіла. Вона згадала, що на кораблі російського інженера ще не устатковано протиметеоритний захист і в поясі астероїдів йому кожної хвилини загрожує смертельна небезпека!

Гарячково працювала думка! Як попередити1 лихо? Ні! Мабуть, нічого не зробиш! Це не шосе, де одна машина може допомогти іншій…

З відчаєм вона почула останні слова Тригуба:

— Алло! Нещастя! Алло!..

Потім рвучко припала до перископа і побачила, як з апарата Тригуба вирвалася синя хмарка і розтанула в фіолетовому просторі. Це, безумовно, повітря вирвалося через отвір, пробитий метеоритом!.. Валерій моментально загине в холоді міжзоряного простору!.. І ось блискавично з’явилася думка