Сигнали з Всесвіту - Володимир Бабула
Острівці справді дуже змінились. Тоді, коли Северсон бачив їх востаннє, на них лише де-не-де чорніли халупи рибалок. Тепер ця місцевість нагадала Северсону московський Парк культури і відпочинку. Поз’єднувані мостами острівці перетинали в усіх напрямках вулиці-алеї, уздовж яких серед зелені світились красиві будинки.
— Куди ж поділись рибалки? — здивувався Северсон. — І звідси їх витіснили багатії?
Наташа мовчки посміхнулась, а він продовжував скрушно:
— Наші рибалки були люди порядні, чесні… Саме на цьому острові жив старий Фрітьйоф Ельвестад. Ми, хлоп’ята, часто його відвідували. То був такий собі народний філософ — говорив небагато, зате мудро…
Северсон похитав головою і попросив пілота:
— Прошу вас, приземліться… Бачите оту долину під скелями?..
Вертоліт почав повільно знижуватись, наближаючись до скелястого берега.
— Звідси до нас година ходьби. Чи не хочете пройтись пішки, Наташо?
— Охоче пішла б з вами, але на мене чекає візит. Професор Йогансен з Фарнеса попросив допомогти йому поставити один експеримент. Ви тим часом огляньте рідний край, а увечері зустрінемось у лікаря Галльстрема. Ви його знайдете легко, тут його знають всі. Прошу, не забудьте передати йому листа від академіка Тарабкіна… Якщо дозволите, — я візьму ваші речі з собою. Вам легше буде йти.
* * *
Тільки-но вертоліт зник за кам’яною стіною фіорду, як Северсон повернувся обличчям до моря й сів на великий замшілий камінь. Він дивився на кучеряві баранці хвиль, і його серце поступово заспокоювалось.
Вітчизна! Рідний край!
Все було таким, як і колись. Грізні вали набігали на прибережні скелі, з гуркотом обрушувались на них, відбивались і котились назад, стикаючись з наступними. Над скелями височіли покручені сосни, зазираючи в ущелину, яка лишалась такою ж романтичною й красивою, як і тоді, коли Лайф блукав тут з хлопцями. Тільки стежка, що вела вгору, за цей час перетворилась на хорошу дорогу. Северсон ще раз озирнувся на море і рішуче попростував нею.
За першим поворотом з’явились “карлики”. Так, вони на тому ж місці, незмінні. Химерно згруповані скелі все ще нагадують святкову гульню гномів. Тільки поглянь пильніше, одразу ж побачиш, як їхні обличчя починають посміхатись, ворушитись. Найменший гном з досадою дивиться на море, де, за древньою легендою, вікінги забрали в нього човен… Інші скелі теж не лишаються німими. Гострі тіні від сонця вдихнули в них життя. З гри світла і тіней на стрімчастій кам’яній стіні виступає посічене крижаними вітрами обличчя Амундсена…
Северсон здригнувся, кліпнув очима. Створена розбурханою уявою картина розпливлась, розбилась на окремі світлі й темні плями.
— Рідний край… — Северсон зітхнув і попрямував далі.
Дорога тепер в’юнилась вузькою долиною понад шумливим гірським струмком. Він дзюрчав і вирував, люто бив об гранітні береги, мчав через скелясті пороги до моря. Цей струмок ніс перший привіт з рідного села.
“Ще один поворот, — думає Северсон, — і я побачу халупу маляра Абілгаарда”.
Його житло, сховане в густому чагарнику, завжди приваблювало хлопчаків своєю таємничістю. Похилий віком дідусь Абілгаард ходив навколишніми селами, пропонуючи свої картини. Люди нічого не купували в нього, зате давали йому милостиню, як жебракові. Він брав її з дитячою посмішкою: “Дякую, дякую! Тепер у мене буде за що купити фарби!” Але всі знали, що він вже давно не малює, а на ті гроші купить хліба та солонини, щоб не померти з голоду…
Однак у прогалині поміж столітніх сосен з’явилась не халупа, а велика сучасна вілла з скляним дахом. Северсон зупинився перед нею і довго стояв замислений. Незабаром у вікно визирнув усміхнений чоловік з маленькою цапиною борідкою і привітно махнув рукою, ніби запрошував завітати…
Це не був старий Абілгаард. Це був хтось чужий. Новий мешканець відлюдного куточка чудової долини.
Северсон збентежено опустив очі і швидко рушив далі.
Зразу ж за наступним поворотом очам подорожнього відкрилась широка долина. Та тільки все в ній було незвичне, нове. Куди поділись старі поважні будови? Звідки взялись вілли та багатоповерхові будинки?
І все ж він вдома. На цьому горбі, траплялось, сидів він вечорами з молоддю. А в лісі, що над горбом, лазив по соснах, видираючи там совині гнізда. Ох і перепадало ж йому за це від матері!
Гори й ліс не змінились. Але на оцьому ось місці стояв зовсім інший будинок. В обшарпаній халупі тут доживали віку бідолахи, що лишались на білому світі без рідних та майна. Деякі з них, правда, запевняли, що мають сина чи дочку в Америці, де їм, мовляв, добре живеться. Проте поштар завжди проходив повз притулок, не звертаючи на нього уваги. І старим лишалась єдина втіха: марні сподівання, з якими вони і йшли в могилу…
Северсон звернув з головної дороги і попрямував стежкою поміж кущів до невеликого гайка серед скель. Тут він знав кожен камінь, адже ця стежка вела до його рідної хати.
Коли поміж дерев з’явився старий, типово північний будинок з високим димарем, у Северсона засяяли очі. Він побіг уперед, потім зупинився.
Старий будиночок лишився таким самісіньким, яким був тоді, в 1927 році, коли Северсон відвідав його востаннє.
І сумно, й радісно людині, яка прийшла на побачення з своєю юністю, з минулим, що вже ніколи більш не повернеться.
Хто живе в тобі, старий будинок? Як і колись, старанно прибрано палісадник, ніби й сьогодні попрацював у ньому дбайливий батько. І в ящиках під вікнами сміються квіти…
Аж зараз погляд
