Покора - Мішель Уельбек
– А як щодо євреїв?
Цей аспект пройшов повз мене, я чомусь забув поставити це запитання раніше. Ще минулого ранку Міріам лежала на моєму ліжку в самій майці і я милувався її кругленькими сідничками – цей образ раптом промайнув перед моїми очима. Я по вінця налив собі кагору.
– О! – Таннер укотре всміхнувся. – З євреями, певна річ, буде складніше. З одного боку, юдаїзм – також одна із «релігій книги», а Авраам і Мойсей в ісламі вважаються за пророків; проте на практиці в мусульманських країнах стосунки з євреями складніші, ніж із християнами, та й палестинське питання загострило ці відносини. У складі Братства також є незначні групи, які прагнуть застосування суворих заходів до євреїв; проте, на мій погляд, шансів на те, що вони візьмуть гору, замало. Бен Аббес завжди намагався підтримувати добрі стосунки з головним рабином Франції; певно, час від часу він послаблятиме повід, на якому тримає своїх екстремістів; бо якщо він упевнений в тому, що християни масово переходитимуть до ісламу (а ще ніхто не довів, що це неможливо), то, безперечно, щодо євреїв у нього немає ілюзій. Гадаю, він сподівається, що вони надумають залишити Францію та переберуться до Ізраїлю. Хай там як, але я можу запевнити вас: Бен Аббес не збирається шкодити власним амбіціям (а вони величезні!) заради визнання у Палестині. Дивно, але мало хто читав писане ним на початку кар’єри – статті Бен Аббеса з’являлись у маловідомих журналах із геополітики. Найбільше він надихається – і це одразу впадає в очі – Римською імперією, тож Євроспільнота для нього – лише спосіб втілення цієї тисячолітньої мрії. Головним завданням зовнішньої політики уряду Бен Аббеса буде переміщення центру тяжіння до Південної Європи; уже зараз існують організації, які переслідують ту саму мету – скажімо, Середземноморський Союз. Першими країнами, які візьмуть участь у новій розбудові Європи, стануть, очевидно, Туреччина і Марокко, а згодом долучаться Туніс і Алжир. Трохи пізніше приєднається і Єгипет – тут буде найважче, але приєднання цієї країни має стратегічне значення. Паралельно припустимо, що установи Євросоюзу (які зараз далекі від демократії) еволюціонуватимуть у бік народних рад; і логічним завершенням цих змін були б усенародні вибори європейського президента. І в цьому контексті вступ до ЄС таких перенаселених країн з позитивною демографічною динамікою, як Туреччина і Єгипет, зіграє вирішальну роль. Я переконаний, що насправді Бен Аббес прагне з часом стати першим обраним президентом Європи – розширеної Європи, яка охопила б усе узбережжя Середземного моря. Не варто забувати, що йому лише сорок три роки – хай навіть, намагаючись приспати виборців, він удає, буцімто старший, акцентуючи на зайвій вазі та відмовляючись фарбувати волосся. Стара Бат Єор, фантазуючи заколотом Єврабії[33], як у воду дивилася; проте вона помилялася, коли твердила, що все європейське Середземномор’я опиниться у залежності від монархій Затоки: насправді виникне нова світова економічна надпотуга, до якої арабські монархи ставитимуться, як до рівної. Досить кумедно спостерігати за грою, в якій зараз беруть участь Саудівська Аравія та решта нафтових монархій: Бен Аббес готовий беззастережно користуватися їхніми нафтодоларами – проте нізащо не піде ані на найменшу поступку в суверенітеті. Тут він у певному сенсі копіює поведінку де Ґолля – колишню «велику арабську політику» Франції, – і (можете мені повірити) союзників Бен Аббесові не бракує, в тому числі у країнах Затоки, адже, через союзництво з американцями, їм доводиться ковтати досить гіркі пігулки та постійно наштовхуватися на опір арабської громадської думки; там уже зрозуміли, що Європа – менше пов’язана з Ізраїлем, ніж США, – могла б виявитися вигіднішим союзником…
Таннер замовк. Він говорив уже півгодини. Якщо він вирішить викласти свої думки на папері, – подумав я, – то нині, на пенсії, матиме час на написання книжки. Те, як він формулював висновки, здавалося мені цікавим – певно, це привабило б і тих, хто захоплюється історією. Марі-Франсуаз принесла десерт – пиріг із хрусткою скоринкою з начинкою з яблук і горіхів по-ландськи. Давно я так добре не їв. Після вечері слід було перейти до вітальні та скуштувати арманьяку – саме так ми і вчинили. Розм’якнувши від запашного трунку, сліпнучи від полиску лисини шпигуна у відставці, що хизувався картатим шотландським піджаком, я замислився: про що він думає насправді? Про що може думати людина, яка присвятила життя дослідженню підспідку, таємниць? Напевно, така людина взагалі ні про що не думає, можливо, навіть не голосує, адже знає занадто багато.
– До французьких таємних служб, – спокійним тоном повів він далі, – я пішов, звісна річ, тому, що в дитинстві захоплювався історіями про шпигунів; але, гадаю, ще й тому, що успадкував патріотизм свого батька – саме це захоплювало мене в ньому найбільше. Він народився у 1922 році – лише уявіть! Сто років тому!.. Пішов до руху Спротиву, щойно той було утворено в червні 1940 року. Вже у його часи до французького патріотизму ставилися зі зневагою. Можна сказати, що патріотизм народився у битві під Вальмі у 1792 році, а занепад його почався в траншеях Вердена у 1917-му[34]. Зрештою, трохи більше століття – не так вже й багато. А хто нині вірить у французький патріотизм? Національний фронт нібито вірить, еге ж, але є в їхній вірі якась безнадія, вагання; решта ж партій відверто розраховують на розчинення Франції у Європі. Бен Аббес також вірить у Європу – навіть більше, ніж інші, проте він вірить інакше: для нього Європа – це зразкова модель цивілізації. Взірець для Бен Аббеса – імператор Август; і це не найгірший взірець. Виступи Августа в Сенаті збереглися – і, знаєте, я впевнений, що він уважно їх вивчив.
Таннер знову замовк, а потім додав замислено:
– Хтозна, може, вийшла б велика цивілізація… Ви добре знаєте Рокамадур? – зненацька запитав він.
Я вже куняв, але відповів, що ні, не знаю, хіба що з телепередач.
– Обов’язково поїдьте туди. Це лише за двадцять кілометрів звідси – і воно того варте. Паломництво до Рокамадуру було одним із найпрестижніших. Генріх Плантагенет, святий Домінік, святий Бернард, святий Людовик, Людовик ХІ, Філіпп Вродливий – усі колінкували перед Чорною Дівою, усі навколішки долали сходи до святилища, покірно вимолюючи прощення гріхів. Саме в Рокамадурі можна оцінити велич середньовічної християнської цивілізації.
На пам’ять спливали уривки думок Гюїсманса про Середньовіччя; арманьяк був напрочуд смачним; я міркував над відповіддю, аж раптом збагнув, що не здатен скласти до купи двох слів. На
