Сліпобачення - Пітер Уоттс

Жодних очевидних змін у тональності, але водночас голос став суворішим.

— Це Сьюзан Джеймс. Я…

— Тобі тут не сподобається, Сьюзан. Це пов’язано з фетишистськими релігійними віруваннями. Тут проводяться небезпечні ритуали.

Джеймс закусила губу.

— Просимо уточнення. Ми в небезпеці через ці ритуали?

— Цілком можливо.

— Просимо уточнення. Небезпеку становлять ритуали чи середовище на низькій орбіті?

— Середовище порушень. Тобі варто бути уважною, Сьюзан. Неувага передбачає байдужість, — сказав «Роршах». — Або неповагу, — додав він за мить.

У нас було чотири години, перш ніж Бен закрив об’єкт. Чотири години безперервного спілкування, яке виявилося значно простішим, ніж будь-хто міг сподіватися. Зрештою, він розмовляв нашою мовою. Він регулярно повторював ввічливе занепокоєння нашим добробутом. І все ж, попри всю простоту людської мови, він розповів нам надзвичайно мало. За чотири години він примудрився уникнути прямої відповіді на запитання, що стосувалися будь-якої теми, окрім як надзвичайної небажаності близького контакту, й до часу, коли об’єкт зник, ми так і не з’ясували чому.

Посеред розмови на палубу опустився Сарасті. Його ноги не торкалися сходів. Він простягнув руку і схопився за поручень, щоб відновити рівновагу під час приземлення, і лише трішки заточився. Якби я наважився на таке, то стрибав би в результаті палубою, наче камінчик у бетонозмішувачі.

Решту розмови вампір стояв як укопаний. Його обличчя застигло, а очі ховалися під оніксовими окулярами. Коли сигнал «Роршаха» обірвався на півслові, він жестом зібрав нас навколо столу.

— Він говорить, — зауважив вампір.

Джеймс кивнула.

— Багато не каже, лише просить нас триматися оддалік. Голос належить дорослому чоловікові, але його ймовірний вік змінювався кілька разів.

Він все це й так чув.

— Структура?

— Він чітко дотримується міжкорабельних протоколів. Його словниковий запас значно ширший, ніж можна було б скомпонувати зі стандартного базікання між кількома пілотами, а отже, вони як мінімум кілька років прослуховували наш внутрішньосистемний трафік. З іншого боку, якби вони прослідковували розважальні програми, то їхній запас був би ще ширшим, а тому можна зробити висновок, що вони прибули після Доби Ефірного мовлення.

— Наскільки вправно вони послуговуються наявним у них словниковим запасом?

— Вони вдаються до фразово-структурної граматики, підтримують зв’язок між реченнями. Рекурсія за Хомським[61] налічує щонайменше чотири рівні в глибину, і я не бачу перешкод до її поглиблення, якщо контакт продовжиться. Це не папуги, Юкко. Вони знають правила. Те ім’я, наприклад…

— «Роршах», — буркнула Бейтс. Кісточки її пальців хруснули, коли вона стиснула м’ячик. — Цікавий вибір.

— Я перевірив журнал. На Марсіанській Петлі є вантажний корабель-антимерник[62] з такою ж назвою. Хай би з ким ми розмовляли, але вони себе самі вважають кораблем, саме тому й позичили одну з наших назв.

Шпіндель, який щойно примчав з камбуза, гепнувся у крісло біля мене. В його руці, немов желе, виблискувала кулька з кавою.

— Але чому саме ця назва з усіх внутрішньосистемних кораблів? Здається надто символічною як для випадкового вибору.

— Не думаю, що вибір випадковий. Незвичайні назви кораблів викликають коментарі. Пілот «Роршаха» виходить на зв’язок з іншим кораблем, а інший корабель відповідає щось на кшталт «О Господи, що за ім’я в тебе, Роршаху» — і починає імпровізувати, пригадуючи походження імені, і все це відбувається в ефірі. Якщо хтось підслухав ту балачку, то він з’ясував не тільки назву, а й предмет, до якого вона має стосунок, а також виловив частину значення з контексту. Можливо, наші інопланетні друзі перебрали половину реєстру і вирішили, що «Роршах» — краща назва для чогось невідомого, ніж, скажімо, космічний корабель «Джеймі Метьюз».

— Ревно дбають про свою територію і до того ж розумні, — скривився Шпіндель, витягуючи чашку з-під крісла. — Просто неймовірно!

Бейтс знизала плечима.

— Може, і дбають про територію, але ж необов’язково агресивні. Цікаво, чи зможуть вони справді завдати нам шкоди, якщо захочуть.

— Не знаю, — сказав Шпіндель. — Ці скіммери…

Майор махнула рукою.

— Великі кораблі маневрують повільно. Якби вони надумали пограти з нами в більярд, то ми побачили б це заздалегідь. — Аманда подивилася на людей за столом. — Слухайте, невже я одна вважаю все це дивним? Міжзоряна технологія, що трансформує більші за Юпітер планети й шикує метеорити, наче слонів на параді, — і вони ховаються? Від нас?

— Хіба що тут є хтось іще, — стривожено припустила Джеймс.

Бейтс похитала головою.

— Маскування було спрямованим. Воно було розраховане на нас, і тільки на нас.

— І навіть ми змогли побачити крізь нього, — додав Шпіндель.

— Саме так. Отже, вони перейшли до плану Б, який не передбачає нічого, окрім блефування й нечітких погроз. Я лише хочу сказати, що вони поводяться не як гіганти. Здається, «Роршах»… імпровізує. Навряд чи вони чекали на нас.

— Звісно, ні. Бернс-Колфілд…

— Навряд чи вони чекали на нас зараз.

— Гм, — Шпіндель перетравлював почуте.

Майор провела рукою по поголеній голові.

— Чому б це їм вважати, що ми просто відступимося, після того як дізналися, що нас надурили? Звісно ж, ми почнемо пошуки. Бернс-Колфілд може вважатися тільки тимчасовим заходом. Якби я була ними, то розраховувала б, що рано чи пізно ми сюди дістанемося. Але, здається, вони прорахувалися. Ми просто дісталися сюди раніше, ніж вони сподівалися — і заскочили їх зі спущеними штанами.

Шпіндель відкрив кульку та вилив її вміст у чашку.

— Доволі серйозний прорахунок як на таких розумак, так? — Під час контакту з гарячою рідиною голограма на чашці заблищала, нагадуючи засклілий від радіаційних відходів сектор Газа. Приміщення заповнив запах пластифікованої кави. — Особливо після того, як вони вивчили нас до квадратного метра, — додав він.

— І що ж вони побачили? Антимерників. Сонячні вітрила. Кораблі, яким потрібно купу років, щоб дістатися до пояса Койпера, і яким бракує ресурсів, аби вирушити далі. Телематерія на той час існувала тільки на симуляторах «Боїнгів» та півдюжині зразків. Складно помітити. От вони й подумали, щоб замилити очі, достатньо одного муляжа, і тепер у них є стільки часу, скільки потрібно.

— Потрібно для чого? — запитав Джеймс.

— А хай би для чого, — відповіла Бейтс. — Але ми вчасно нагодилися.

Шпіндель слабкою рукою підняв чашку і ковтнув. Кава тремтіла у ємності. Її поверхня колихалася й брижилася у слабкій гравітації. Джеймс невдоволено стиснула губи. Теоретично відкриті контейнери для рідин були заборонені у середовищах зі змінною гравітацією навіть для людей, які не мали проблем з координацією, як у Шпінделя.

— Отже, вони блефують, — зробив висновок Шпіндель. Бейтс кивнула.

— Принаймні я так думаю. «Роршах» досі будується. Імовірно, ми маємо справу зі своєрідною автоматичною захисною системою.

— Тобто ми можемо не зважати на таблички «Не