Глибинний шлях - Микола Петрович Трублаїні

Ці дивні факти викликали занепокоєння. Вони ніби загрожували чимсь тому грандіозному будівництву, яке було пов’язане з цим хлопчиком.

Пізно ввечері я вийшов на вулицю, щоб подихати свіжим повітрям після цілоденної стомлюючої біганини. Підготовка до від’їзду за кордон завдавала багато роботи ногам і чимало клопоту голові. Треба було владнати силу справ, повідомити численних знайомих і родичів про довгочасну відсутність, а головне — подбати про інструкції і документи, якими мусило забезпечити мене управління будівництва.

Після денних турбот у голові гуло, і я з задоволенням ішов спорожнілим бульваром, намагаючись ні про що не думати.

Закуток бульвару, куди я потрапив, виходив до ріки. Тут рідко-рідко світили ліхтарі і темрява густішала між деревами. Сніг лежав тонким білим покривалом, ще ніхто не встиг протоптати стежки по ньому. Віддалений шум міста ледве долітав сюди.

Повільно бредучи між чорних дерев, я опинився біля кручі над річкою, де стояла альтанка та кілька лавочок. Влітку тут завжди було людно, але тепер ніхто не зустрічався” Так само нікого, здавалось, не було ні в альтанці, ні поблизу. Однак скоро помітив, що помиляюсь. За кілька кроків далі, де сходи йшли від альтанки вниз до річки, непорушно стояла людина, спершись на поренчата.

Я зайшов в альтанку і сів. Людина, що стояла на сходах, певне, мене не помічала. Моя звичайна цікавість примусила мене зосередити увагу на ній. Хто це? Чому тут стоїть? Може, жде когось?

Ця цікавість одразу знайшла напрямок моїм думкам і знищила почуття втоми та голозного болю. Нове заняття дало змогу спокійно сидіти в альтанці, віддавшись на якийсь час спостереженням за невідомим.

Він був зовсім непорушний. І це свідчило про його глибоку задумливість. Напевне, ця людина нікого не ждала, бо інакше своїми рухами вона б виявила нетерплячість. А може, невідомий визначався винятковою терплячістю, як старі рибалки, що сидять годинами, не спускаючи очей з поплавця.

Минуло півгодини. Крім нас двох, жодна людина не зазирнула в цей закугок. В такий пізній час і в таку погоду ніхто не мав охоти тинятися по бульвару.

Я відчував, що час уже повертатися додому, але постать на сходах примушувала залишатися тут. Мені здавалося, наче я встряв у змагання з цим незнайомим і що коли покину своє місце раніш ніж він рушить, то буду переможеним. Це було подібне до того, як іноді, ідучи вулицею і поспішаючи, помічаєш людину, що теж поспішає, і коли вона починає наддавати ходи, ти й собі мимоволі прискорюєш крок, ніби побоюєшся, що вона випередить тебе.

Вже обридло сидіти, але я вперто вичікував, коли незнайомець зрушить з місця. Минуло ще з півгодини, і нарешті постать на сходах заворушилась, хитнулася й повільно почала підійматися вгору, наближаючись до альтанки. Він не дійшов до мене якихось два кроки і спинився, знов обернузшись до ріки. Тим часом мені схотілось закурити. Це також давало змогу звернутися до незнайомця.

— Пробачте, у вас сірників нема? — спитав я його.

Невідомий рвучко обернувся, показуючи цим, що досі він мене не помічав.

— Чи нема у вас сірників? — знов спитав я.

Він мовчки ступив крок до мене і простяг коробку з сірниками. В сутінках я не міг роздивитися його обличчя, він же, здавалося, не виявляв ніякої цікавості до мене.

— Може закурите? — запропонував я йому цигарку.

— Ні, дякую, — відповів він, і голос його видався мені знайомим.

Я чиркнув сірником і запалив. Вогник сірника освітив моє лице.

— Олексо Мартиновичу, це ви? — здивовано спитав незнайомий.

— Так. А ви хто?

Я підійшов до невідомого і вдруге засвітив сірник. Передо мною стояв Макаренко.

— Не знав, що ви полюбляєте романтичні прогулянки на самоті, — сказав я, сміючись.

— Виявляється, що між нами є схожість, — з ледве помітною іронією відповів він.

— Ви певні? А може, я призначив тут побачення.

— Тоді це свідчить про вашу легковажність.

— Ви праві. Але коли я йшов сюди, то не думав, що зустріну тут кого-небудь.

— Ви вже давно тут?

— Чимало. Та все ж менше, ніж ви.

— Хіба я так довго? — він підніс руку з годинником до очей і здивувався, побачивши, що вже досить пізно.

Ми помовчали.

— Завтра ввечері я їду за кордон, — сказав я перше, що впало мені в голову.

— Яв той же час виїжджаю на Далекий Схід.

Ми ще помовчали, охоплені кожний своїми думками. Не знаю, про що думав інженер, але я згадав Ліду Шлемеху, лист від неї, переданий мною Макаренкові, розмову з дівчиною перед її від’їздом.

Крізь хмари почало пробиватися місячне світло, і хоча місяця не було видно, але темрява трохи порідшала. Сніг перестав падати, погода змінювалася.

— Ви не знаєте, як Лідія Дмитрівна влаштувалась на курорті і як себе почуває? — спитав Макаренко.

— Не знаю. А ви з нею хіба не листуєтесь?

— Ні.

Раз розмова зайшла про Ліду, я захотів викликати Макаренка на одвертість.

— Слухайте, Ярославе Васильовичу, пробачте мені, але я хотів би спитати, що сталося між вами й Лідою. Не думайте, що це лише цікавість. Трапилося так, що я мимоволі довідався про вашу таємницю, ‘Це сталося раніше, ніж я познайомився з нею і вами. Але після нашого знайомства і Лідія Дмитрівна і ви більш ніж зацікавили мене. Я відчуваю гарячу симпатію до вас обох, мене дуже турбує здоров’я Лідії Дмитрівни. Треба вам знати — про те, що я знаю, я нікому не говорив. Лише сказав Лідії Дмитрівні, коли вона доручила мені передатл вам листа. Я певен, що вона вас любить. Про це я їй теж сказав.

Інженер