451° за Фаренгейтом - Рей Бредбері
Довіри океан
Колись безмежний був і землю звідусіль
Він обіймав, як пас барвистий, залюбки.
Але тепер мені
Чутні лише плачі и протяглий стогін хвиль,
Що ринуть крізь туман
Під вітру свист назад, назад, сумні,
Розбившись об життєві стрімчаки.
Стільці рипіли. Монтег читав далі:
Прошу, любове, я
Нам вірність зберегти. Бо цей примарний світ,
Що, як здається нам, цвіте, мов первоцвіт,
Прекрасний і новий, веселками сія -
Насправді це сумна, печальна круговерть,
Нема любові в ній, ні втіх, ні співчуття;
Він — темне поле битв, поразок сум’яття,
Де бродять втікачі, що пережили смерть,
Де ми — як решта військ, в бою розбитих геть. [8]
Пані Фелпс ридала.
Її приятельки дивилися на її сльози, на спотворене гримасою обличчя. Вони сиділи, не насмілюючись доторкнутися до неї, вражені таким незвичайним проявом почуттів. Пані Фелпс ридала нестямно. Монтег сам був задоволений і приголомшений.
— Тихше, тихше, Кларо, — обізвалася Мілред, — заспокойся, все гаразд, Кларо! Перестань! Кларо, що з тобою?
— Я… я… — схлипувала та, — не знаю…
Пані Бауелс підвелась і грізно подивилась на Монтега.
— Бачите? Я ж знала наперед, що так буде! І вийшло на моє! Я завжди казала, що поезія — це сльози, поезія — це самогубства, істерики, погане самопочуття; поезія — це хвороба. Ви злий, пане Монтег, злий, злий!
“Ну, а тепер…” — прошепотів Фабер.
Монтег слухняно повернувся, підійшов до каміна і просунув книжку крізь мідну решітку назустріч нетерплячому вогню.
— Дурні слова, дурні слова, дурні слова, вони тільки ранять душу, — вела далі пані Бауелс. — Чому люди прагнуть завдавати біль одне одному? Хіба й без того мало болю в світі?
Таж ні, ще треба мучити людей такими нісенітницями!
— Кларо, заспокойся, Кларо! — благала Мілред, смикаючи пані Фелпс за руку. — Перестань! Ми зараз ввімкнемо “родичів”, заспокойся. Візьми себе в руки! Ми сміятимемось і розважатимемось, нам буде добре! Та перестань же плакати, ми зараз влаштуємо бенкет.
— Ні, — відказала пані Бауелс— Я йду додому. Захочете відвідати мене й моїх “родичів” — ласкаво прошу. Але в цьому домі, в цього божевільного пожежника ноги моєї більше не буде!
— Ідіть геть! — спокійно сказав Монтег, дивлячись їй просто в вічі. — Ідіть додому й подумайте про свого першого чоловіка, якого ви покинули, про другого чоловіка, який розбився в реактивному автомобілі, про третього чоловіка, який теж незабаром розтрощить собі голову! Йдіть і подумайте про десятки зроблених вами абортів, про ваші кляті кесареві розтини, про ваших дітей, які вас щиро ненавидять! Ідіть і подумайте, як це трапилось і чи ви намагалися зробити що-небудь, аби цього не було! Йдіть додому, йдіть! — Він уже кричав. — Ідіть, поки я вас не вдарив і не викинув геть!
Двері грюкнули — гості пішли. Монтег самотньо стояв у холодній тиші вітальні, де стіни нагадували брудний сніг.
У ванній кімнаті хлюпотіла вода. Він чув, як Мілред торохтіла пляшечкою з ліками, витрушуючи на долоню снодійні таблетки.
“Який ви дурень, Монтег, який ви несосвітенний дурень!..”
— Замовкніть! — Монтег висмикнув з вуха зеленаву кульку й кинув її в кишеню.
Монтег обшукав весь будинок і знайшов нарешті книжки за холодильником, куди їх засунула Мілред. Кількох книжок бракувало, і Монтег збагнув, що Мілред сама вже почала потроху вилучати вибухівку з свого дому. Але гнів його вже пересівся, нагадували про себе лише втома й подив: навіщо він усе це зробив?
Він виніс книжки на подвір’я і сховав у кущах біля паркану. Тільки на одну ніч, подумав, якщо Мілред знов надумає їх палити.
Повернувшись назад, він пройшов через порожні кімнати й зупинився біля дверей темної спальні.
— Мілред! — покликав. Ніхто не відповів.
Монтег вийшов надвір, перетнув лужок і, намагаючись не помічати, яким темним і покинутим був тепер дім Клариси Маклелен, рушив до станції метро.
Простуючи на роботу, він, опинившись наодинці зі своєю страшного помилкою, почував себе так жахливо, що йому нестерпно захотілося почути в нічній тиші слабкий, але сповнений дивовижного душевного тепла й сердечності Фаберів голос. Лише кілька годин минуло після розмови з Фабером, а здавалось, ніби він знав цього чоловіка все життя. Монтег відчував, що тепер у ньому живуть дві людини. Перша— еін сам, Монтег, який нічого не знав, навіть не розумів усієї глибини свого неуцтва, хіба що здогадувався про це. Друга — цей старий, що розмовляв з ним, розмовляв весь час, поки пневматичний поїзд мчав його з одного кінця міста в інший. І протягом наступних днів, і протягом наступних безмісячних і осяяних яскравим світлом місяця ночей старий розмовлятиме з ним, ронитиме в його душу краплю за краплею, камінь за каменем, іскру за іскрою. І душа його нарешті переплавиться, і він перестане бути просто Монтегом, — так казав йому старий, запевняв, обіцяв. Він стане Монтегом і Фабером, вогнем і водою, а колись потім, коли все перемішається, перекипить і заспокоїться, — не буде ні вогню, ні води, а буде вино. З двох окремих, протилежних речовин створюється нова, третя! І настане день, коли він, оглянувшись назад, зрозуміє, яким був дурнем. Навіть зараз він уже відчував, що цей довгий шлях почався, що він прощається зі своїм колишнім “я” і йде від нього.
Приємно було слухати гудіння джмеля, сонне комарине дзижчання, тонке філігранне бриніння старечого голосу! Спочатку він сварив Монтега, потім розраджував цієї глупої ночі, коли Монтег, вийшовши з душного тунелю метро, подався назустріч світу пожежників.
“Будьте милосердні, Монтег, будьте милосердні. Не беріть їх на кпини, не прискіпуйтесь, — адже донедавна й ви були таким самим. Вони ж бо певні, що так буде завжди. Але так не буде. Вони не знають, що їхнє життя — це велетенський метеор, який, згоряючи, мчить у космосі. Гарне видовище, однак він неодмінно мусить упасти. А вони, як і ви донедавна, не бачать нічого, крім цього красивого полум’я. Зрозумійте мене правильно: переляканий старий, що ховається вдома, гріючи свої нікудишні кістки, не має права критикувати. І все-таки
