Небесний гість - Олександр Романович Бєляєв

— А чому б урядові не дати цього дозволу, коли ми доведемо, що анабіоз для людей цілком безпечний. Соціальне значення цього заходу наш уряд високо оцінить.

— Це так, звичайно, — відповів Гільберт, перебираючи в думці членів консервативного уряду, більшість яких були особисто глибоко зацікавлені у вугільній промисловості.

— Та найголовніше питання: чи підуть на це робітники, чи погодяться вони періодично «завмирати» на час безробіття?

— Погодяться! Нужда примусить! — переконливо сказав Карлсон. — Люди з голоду вішаються, топляться, а тут ніби відпочинок! Звичайно, треба вміло підійти. Насамперед знайти сміливців, які б погодилися піддати себе анабіозу. Цим першим слід пообіцяти великі суми винагороди. Коли вони «воскреснуть», ними треба скористатись як рекламою. Потім на перших порах надати грошову підтримку сім'ям. Звичайно, доведеться заткнути пельку і декому з робітничої аристократії, яка перебуває в лідерах так званого робітничого руху. А далі, — ви побачите, що далі все піде як по маслу. Безробітні «заморожуватимуться» цілими сім'ями. І страшне зло — і безробіття — буде ліквідовано. У вас розв'яжуться руки. Перед вами відкриються незвичайні перспективи! Мільйони, десятки мільйонів потечуть у ваші сейфи! Зважтеся. Скажіть «згоден», і я завтра ж подам вам усі кошориси, плани і розрахунки.

Здоровий практичний розум підказував Гільберту, що весь цей фантастичний план — справжнісінька авантюра. Та Гільберт переживав такий фінансовий стан, коли людина перед страхом неминучого краху кидається в найрискованіші афери. А Карлсон малював дуже принадні перспективи. Крупний комерсант і ділок соромився признатися самому собі в тому, що він, мов потопаючий, ладен учепитися за цю химерну соломинку «мороженої чоловічини».

— Ваш проект надто незвичайний. Я подумаю і дам вам відповідь…

— Подумайте, подумайте! — охоче погодився Карлсон, підводячись з крісла. — Не смію вас затримувати, — і він вийшов, задоволено всміхаючись. — Клює! — весело вигукнув Карлсон, пірнаючи в клекотливий котел вуличного руху Сіті.

— Карлсон, ви розорили мене! — з кислою міною промовив Гільберт. — Я затратив величезні кошти на устаткування підземних тілосховищ. Я тринькаю гроші на рекламу й оголошення. І все ж таки за весь місяць газетної кампанії не знайшлося жодного, хто б побажав зробити на собі першу публічну спробу заморожування. А ми ж пропонуємо солідну винагороду. Очевидно, життя робітників не таке вже й нужденне, Карлсон, як кричать про це соціалісти! І, зрештою, якщо анабіоз така безпечна штука, то чому б вам, Карлсон, не зробити першу спробу на собі?

— На собі?

— Авжеж, на собі.

— На мені самому? — перепитав Карлсон і сколошкав щетинисте волосся. — Я готовий. Так, так. Готовий. Але що буде з усім ділом? Воно засне разом зі мною. Ні, усипляючи інших, комусь треба не спати. Я — прожектер. Без таких, як я, весь світ поринув би в анабіозну сплячку!

Їхню суперечку перервав стук у двері.

У контору ввійшов страшенно худий чоловік, його довга шия була обмотана шарфом. При світлі яскравої лампи великі круглі окуляри відвідувача виблискували, мов автомобільні фари. Він одкашлявся і простиг руку з газетою.

— Я з приводу оголошення. Здрастуйте! Дозвольте відрекомендуватись: Едуард Леслі. Астроном.

Карлсон кулею підкотився до відвідувача.

— Дуже радий з вами познайомитись! Прошу, сідайте. Ви бажаєте, щоб на вас зробили спробу? Наші умови знаєте? Ми добре заплатимо вам і забезпечимо сім'ю довічною пенсією на випадок… гм… Але, звичайно, такого випадку не станеться.

— Не треба! Кахи-кахи… Не треба винагороди. Моє ім'я, здається, достатньо говорить про те, що я не маю потреби в грошах. — Леслі поморщився. — У мене — інше… Кахи-кахи… Проклятий кашель!

— З науковою метою, так би мовити?

— Еге ж, тільки не з такою, як ви, мабуть, думаєте. Я — астроном, повторюю. Написав велику працю про групу леонід, які падали в листопаді з сузір'я Лева…

Леслі знову закашлявся, схопившись рукою за груди. Відкашлявшись, він пожвавішав і запально заговорив:

— Групу спостерігав Гумбольдт у Південній Америці в 1799 році. Він прекрасно описав це чудове небесне явище. Потім леоніди наближалися до Землі в 1833 і 1866 роках. Їх ждали через певний період — тридцять три — тридцять чотири роки, в 1899 році. Але тут з ними трапилось нещастя… Так, нещастя! Вони надто близько підійшли до Юпітера, притяжіння якого відхилило їх од звичайної орбіти. Тепер вони проходять свій шлях за два мільйони кілометрів од Землі, і їх майже не видно.

Леслі зробив паузу, щоб знову відкашлятись.

Карлсон, який уже ледве стримував нетерпіння, скористався цією паузою.

— Дозвольте, шановний професоре, але яке відношення мають падаючі зорі леонід, сузір'я Лева і сам Юпітер до нашої справи?

У Леслі сіпнулася довга шия, він трохи роздратовано й повчально зауважив:

— Майте терпіння дослухати, молодче! — і, демонстративно повернувшись на стільці, сказав до Гільберта: — Я займаюсь складними обчисленнями, про які не говоритиму докладно. Ці обчислення пов'язані з долею групи леонід. Точність моїх обчислень заперечує шановний колега Зауер…

Гільберт переглянувся з Карлсоном. Чи не з маніяком вони мають справу?

Леслі перехопив цей погляд і роздратовано смикнув шиєю; спрямувавши окуляри в стелю, наче довіряв свої думки небу, він закінчив словами:

— Я хворий… остання стадія туберкульозу.

— Але ви звернулись не туди, шановний професоре! — сказав Карлсон.

— Туди! Прошу дослухати! Я хворий і скоро вмру. А найближчу появу леонід у полі нашого зору можна чекати тільки в 1933 році. Я не доживу до того часу. Довести ж свою правоту науковому світові можу тільки після додаткових спостережень. От я й прошу вас піддати мене анабіозу і повернути до життя в 1933 році, потім