Небесний гість - Олександр Романович Бєляєв
Це дратує. Дратують пряні, гострі запахи квітів і гниючих рослин, дратує фантасмагорія оптичних міражів, та найбільше діє на нерви тутешнє освітлення, хоч воно й чарівно гарне. Не диво, що нерви тут весь час натягнуті і часом не стримаєшся… Між іншим, ми були свідками… Алло! Алло! Знову обірвалось. От морока! Алло! Ви чуєте, Аркусов?
Так-так. Передаю далі. Нам пощастило спостерігати дуже цікаве явище — затемнення сонця сонцем. Наше сапфірове сонце закрило червоне.
Та Савич мав рацію: всі барви тут дуже різкі, все дуже яскраве, грубе, театральне. Наче два кольорові прожектори освітлюють пишну декорацію. Все це дратує нерви, і іноді мимоволі… Та про це пізніше.
Ми зробили багато першокласних і навіть сенсаційних астрономічних відкриттів. Про них ви вже знаєте. Але планету Бета ми вивчили, на жаль, дуже мало. Чому? Зараз поясню.
Ми знайшли тут воду, та не знайшли їжі: за весь час ми не зустріли жодної істоти, схожої на птаха чи тварину, не знайшли поживних речовин і серед рослин. Ходити далеко на розвідку ми побоювались: тут на відстані п'яти метрів можна загубити один одного, хоч атмосфера здається цілком прозорою. Мимохіть доводиться бути поблизу гідростата з його запасами харчів.
Я певен, що тут є і їстівні рослини, і численні тварини, і риби, і, можливо, навіть вищі розумні істоти, та ми не бачимо їх. Вони добре ховаються від нас завдяки незвичайним оптичним властивостям тутешньої атмосфери і, очевидно, не менш незвичайним засобам маскування. Іноді ми ясно чуємо, немов хтось важко дихає, проте нікого не бачимо.
Як багато можна було б зробити цікавих відкриттів, коли б нашу експедицію було краще забезпечено всім потрібним для таких досліджень. Але ви знаєте, що це було неможливо.
Шкода, дуже шкода, що на цьому доводиться кінчати нашу роботу…
— Тобто як — кінчати, Іване Івановичу? — спитав Аркусов. — Адже ви з Архімедом і Савичем ведете і вестимете далі свої спостереження?
Тюменєв тяжко зітхнув і сказав:
— То ж бо й воно. Всьому приходить кінець, Аркусов. Ми вже втратили Савича, і це завдає мені великого болю. Ви собі не можете уявити, як я сумую, тим більше, що був дуже несправедливий до нього…
Бідолаха Савич! Я вважав його легкодухом, панікером, боягузом, а тим часом у нього була душа героя. То ж бо й воно. Він був тільки занадто вразливий і не вмів чи не хотів, бо мав правдиву вдачу, приховувати своїх настроїв та почуттів. Я, певно й Архімед, під час подорожі не раз тремтіли за своє життя і в глибині душі були боягузами. Та тільки ми про це мовчали, а Савич говорив відверто.
І як це негарно вийшло! Я грубо обізвав його боягузом, трохи не шкурником, а він…. Слухайте, що зробив цей маленький чоловічок, який охав і стогнав усю дорогу…
Якось ми підрахували запаси своїх харчів і прийшли до дуже невтішних висновків: коли зменшиш добовий раціон навіть наполовину, то нам вистачить продовольства не більше ніж на двадцять днів. А далі? Що буде далі, всі розуміли.
Вечір минув невесело, і ми мовчки полягали на свої койки.
А прокинувшись на другий день уранці, ми з Архімедом побачили, що Савич зник. На його койці лежала записка. Ось її зміст від слова до слова:
«Дорогий професоре! Ваше життя дорожче за моє, і я вирішив піти, залишивши вам свій пайок. Савич».
От і все. Савич був гідним сином нашої великої батьківщини. Він пішов і, безперечно, загинув.
Боюся, що слідом за ним загинув і Архімед. Він категорично одмовився розділити зі мною пайок, сказавші: «Піду настріляю з десяток вальдшнепів на обід», — і вийшов з рушницею, наспівуючи пісеньку.
Я зрозумів усе і кинувся за ним, та він немов розтанув у повітрі. Рискуючи заблудитись, я пішов у тому напрямі, де зник Архімед, але нікого не знайшов, справді заблудився, проблукав цілий день і лише надвечір зовсім випадково набрів на ваш гідростат.
На цьому й кінчається сумна повість, — промовив Тюменєв. — Друзі й помічники загинули, я лишився сам, сам на далекій планеті. Це тяжко, Аркусов, але треба бути мужчиною. В мене лишилося харчів на три-чотири дні. Постараюся ці останні дні використати якнайкраще для наукових спостережень…
— А там ми з вами ще побачимось, і ви мені особисто докажете решту, — почув Тюменєв голос Аркусова.
— Погані жарти, сумні жарти, Аркусов, — промовив Тюменєв. — Де ми можемо побачитися? Ви жартуєте. Ви не змінилися, Аркусов.
— Я вам доведу, скоро доведу, що й Аркусов може говорити серйозно, — заперечив учений. — Хай ваша радіостанція посилає у світовий простір безперервні сигнали.
— Ну, що ви там ще вигадали, Аркусов, — недовірливо сказав Тюменєв, проте налагодив автоматичну радіостанцію і вийшов з гідростата.
Червоне сонце ще не сходило. Голубе — заливало небо й Бету яскравим сапфіровим промінням.
«Театральна декорація з театральним освітленням», — подумав Тюменєв, неуважно дивлячись на далекий ліс «водоростей», на деревоподібні квіти, завжди нові і на новому місці; глянув і на фіолетове небо, де вже вимальовувався червонуватий місяць.
Раптом Тюменєв побачив у небі темну цятку, що швидко збільшувалася в розмірі.
— Гм… Гм… Зовсім незрозумілий феномен, — пробурмотів він, з цікавістю стежачи, як темна цятка перетнула рубіновий місяць на фіолетовому небі.
Далі сталося щось дивовижне. Цятка розрослася до величезних розмірів, сповнила повітря шумом, гуркотом, свистом і опустилася недалеко від гідростата. Після цього шум ще довго не стихав і навіть посилювався.
І раптом… Чи, може, Тюменєва обмарило? Він почув голос Аркусова, що кликав його:
— Іване Івановичу! Іване Івановичу! Озвіться!
— Що за нісенітниця? Маячня? Галюцинація? — вигукнув спантеличений астроном.
Та голос Аркусова лунав цілком виразно і зовсім близько.
