Я, робот - Айзек Азімов

— Отвір?

— Так. Вони, певно, проходять цей штрек з того боку.

Донован обмацав зазубрені краї отвору. Обережно присвітивши ліхтарем, він побачив, що далі починається більший штрек, очевидно, основний. Отвір був надто вузький, щоб крізь нього могла пролізти людина. Навіть заглянути в нього обом разом було важко.

— Там нічого немає, — сказав Донован.

— Немає зараз, а секунду тому було, інакше б ми не побачили світла. Стережись!

Стіни довкола них здригнулися, і вони відчули поштовх. Посипався пил. Пауелл обережно підвів голову й знову заглянув у отвір.

— Все гаразд, Майку, Вони вже тут.

Блискучі роботи з’юрмилися в основному штреку в п’ятдесяти футах від них. Дужі металеві руки розчищали купу породи, викинутої недавнім вибухом.

— Не гаймо часу, — квапив Донован. — Вони ось-ось закінчать, і наступний вибух може зачепити нас.

— Не підганяй мене, ради бога. — Пауелл витяг детонатор і тривожним поглядом став обстежувати темні стіни, освітлені лише світлом роботів.

Годі було розпізнати, чи то стирчить камінь, чи падає тінь.

— Глянь, он прямо над нами в покрівлі виступ. Він залишився після останнього вибуху. Якщо туди вцілиш, обвалиться половина покрівлі.

Пауелл подивився туди, куди вказував палець.

— Згода! А тепер стеж за роботами і моли бога, щоб вони не відійшли надто далеко. Мені потрібне їхнє світло. Вони всі семеро тут?

Донован порахував.

— Усі.

— То стеж за ними. За кожним рухом.

Він підняв руку з детонатором і прицілився, а тим часом Донован уважно стежив за роботами, лаючись і зморгуючи піт, що заливав очі.

Спалах!

Їх труснуло, кілька разів здригнулися стіни, а потім сильний поштовх повалив Пауелла на Донована.

— Грегу, ти збив мене з ніг, — заволав Донован. — Я нічого не бачив.

— Де вони? — роздивлявся довкола Пауелл широко розплющеними очима. Скрізь стояла темрява, як у пекельній безодні.

Донован розгублено мовчав. Роботів не було.

— А ми їх часом не завалили? — тремтячим голосом промовив Донован.

— Спускаймося вниз. I не питай, про що я думаю. — Пауелл швидко поповз назад.

— Майку! Донован зупинився:

— Що там іще?

— Стривай! — В навушниках чулося хрипке уривчасте дихання Пауелла. — Майку! Ти мене чуєш, Майку!

— Я тут. Що таке?

— Нас завалило. Покрівля впала не там, де були роботи, а біля нас. Від струсу завалилася.

— Що? — Донован знову поповз нагору й наштовхнувся на тверду перешкоду. — Посвіти-но.

Пауелл увімкнув ліхтар. Та навіть і миша не прошмигнула б крізь завал — там не було жодної щілини.

— Що ж тепер робити? — тихо сказав Донован.

Деякий час вони марно силкувалися відсунути брилу, що загородила вихід. Потім Пауелл спробував розширити отвір. На мить він навіть підняв променевий пістолет. Але в такому обмеженому просторі спалах його був би просто самогубством, і Пауелл знав про це. Він сів.

— Знаєш, Майку, — сказав він, — ми справді все зіпсували. Так і не дізналися, що відбувається з Дейвом. Задум був добрий, але він обернувся проти нас.

В голосі Донована вчувався сум.

— Не хотілося б тебе засмучувати, друже, але, крім невдачі з Дейвом, ми ще й у пастку потрапили. I якщо не виберемося звідси, друже, нам смерть. Смерть, ясно! Скільки у нас лишилося кисню? Не більше, ніж на шість годин.

— Я думав про це. — Пальці Пауелла потяглися до своїх багатостраждальних вусів, але наштовхнулися на прозорий гермошолом. — Звичайно, якби ми могли покликати Дейва, він швидко відкопав би нас. Але після такої критичної ситуації, яку ми підстроїли, він, мабуть, знову схибнувся і зв’язатися з ним по радіо годі.

— Здорово, правда?

Донован підповз до отвору й примудрився втиснути туди голову в гермошоломі. Вона ледве проходила.

— Гей, Грегу!

— Чого тобі?

— А що коли Дейв наблизиться до двадцяти футів? Він одразу ж отямиться. I це нас врятує.

— Звичайно, але де він?

— Внизу, в штреку. Далеко внизу. Ради бога, припини сіпати мене, поки не відірвав мені голови. Я тобі поступлюсь місцем, подивишся.

Пауелл змінив Донована й втиснув голову в отвір.

— Ми здорово бабахнули. Подивись на цих телепнів — чистий балет.

— Тільки без коментарів. Вони наближаються?

— Ще не можу сказати. Вони надто далеко. Зачекай трохи. Дай-но мені ліхтарик, спробую привернути їхню увагу.

Через кілька хвилин він облишив подавати сигнали.

— Безуспішно! Вони, мабуть, посліпли. О-о! Рушили сюди! Ніколи б не подумав.

— Слухай, дай мені подивитися! — гукнув Донован.

Трохи пововтузившись, Пауелл сказав: “Гаразд”, і Донован змінив його.

Роботи наближалися. Попереду, високо підіймаючи ноги, крокував Дейв. За ним в’юнилися шість “пальців”.

— Що вони роблять, хотів би я знати, — здивувався Донован. — Схоже на Віргінську кадриль,[2] а Дейв — на мажордома. Ще ніколи такого не бачив.

— Облиш свої коментарі, — буркнув Пауелл. — Вони ще далеко?

— П’ятдесят футів, і йдуть сюди. Ми будемо вільні через п’ятнадцять хви… Егей-гей! Гей!

— Що сталося? — Минуло кілька секунд, поки Пауелл оговтався від дивних вокальних вправ Донована. — Вилізай, дай і мені подивитися. Не будь свинею.

Він намагався відтягти Донована, але той вперто відбрикувався:

— Вони повернули назад, Грегу! Уже віддаляються. Дейве! Гей, Дейве!

— Чого надриваєшся, дурню! — крикнув Пауелл. Звук тут все одно не проходить.

— Тоді вдар по стіні, — задихано сказав Донован. — Візьми камінь і бий, щоб викликати вібрацію. Треба якось привернути їхню увагу, Грегу, інакше пропадемо тут.

Він замолотив по каменю, як божевільний.

— Стривай, Майку, стривай, — тряс його Пауелл. — У мене є ідея! Клянусь Юпітером, саме час вдатися до простого рішення, Майку!

— Що ти хочеш? — Донован знову втиснув голову в отвір.

— Пусти мене туди, швидше, поки вони далеко не відійшли.

— Що ти збираєшся робити? Гей, що ти хочеш зробити з цим детонатором? — Він схопив Пауелла за руку, але той рішуче випручався.

— Хочу трохи постріляти.

— Навіщо?

— Потім поясню. Побачимо спершу, чи щось вийде. Якщо ні… Тікай з дороги і дай мені вистрелити!

Мерехтливі вогники роботів віддалялися, ставали дедалі меншими. Пауелл ретельно прицілився і тричі натиснув на спусковий гачок. Тоді опустив ствол і тривожно втупився вдалину. Один допоміжний робот упав! Тепер було видно лише шість постатей з мерехтливим відблиском.

— Дейве! — невпевнено гукнув у мікрофон Пауелл.

Після невеличкої паузи почулася відповідь:

— Шефе? Де ви? У мого третього помічника розірвало груди. Він вийшов з ладу.

— Не звертай уваги, — сказав Пауелл. — Нас завалило під час вибуху. Тобі видно наш ліхтар?

— Видно. Зараз буду там. Пауелл сів і розслабився.

— Отак, друже.

— Усе гаразд, Грегу. Ти переміг, — тихо проказав Донован, і в його голосі забриніли сльози. — Низько кланяюсь тобі в ноги. А тепер розкажи