Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання - Рей Бредбері

Вогонь затріпотів і сховався в сонний присок. Повітря затремтіло: десь далеко прогуркотів велетенський віз. Грім! Враз запахло вологою. “Сьогодні вночі, — подумав він і виставив руку, чи не йде дощ. — Сьогодні вночі”.

Щось поповзло у нього по лобі, і він прокинувся. Крапля збігла вздовж носа на губи. Ще одна вдарила в око й затуманила зір. Третя розбилась об підборіддя. Дощ!

Прохолодний, тихий, легкий, він сіявся з високості, дорогоцінний еліксир, що пахнув чарами, зірками і повітрям, а на смак скидався на старий херес.

Дощ!

Він сів, ковдра сповзла на ноги, і його синя сорочка взялася темними плямами. Краплини дедалі важчали. Здавалося, немов по вогнищу танцювала невидима тварина, аж поки вогонь перетворився на сердитий дим.

Дощ! Величезне чорне склепіння раптом розкололося, і сині уламки упали вниз. Він побачив десять мільярдів дощових кришталиків, які на мить завмерли в повітрі, щоб їх міг сфотографувати електричний фотограф. І — темрява й вода.

Він змок як хлющ, проте підставляв краплям усміхнене обличчя, навіть не заплющуючи очей. Він заплескав у долоні, підвівся і почав ходити навколо свого маленького табору. Була година ночі.

Дощ лив дві години, а потім перестав. На небо вийшли вмиті зорі, ясніші, ніж будь-коли.

Переодягнувшись у сухий одяг, що зберігався в целофановому мішечку, містер Бенджамін Дріскол ліг і заснув щасливий.

Між пагорбами повільно сходило сонце. Воно кинуло на землю жмут проміння й розбудило містера Дріскола.

Він полежав якусь мить, перш ніж устати. Довгий місяць він працював під гарячим сонцем, терпляче ждучи цього дня, і тепер, схопившись на ноги, обернувся, нарешті, обличчям туди, звідки прийшов.

Ранок був зелений!

Скільки сягало око, скрізь проти неба зеленіли дерева. Не одне дерево, не два, не десяток, а тисячі. Тисячі дерев, які він посадив, опускаючи в землю насіння і саджанці. І не малі деревця, не тоненькі, ніжні пагони, а велетенські, могутні дерева — зелені-презелені, великі, крислаті й пишні, із сріблястим листям. Дерева щось шепотіли, довгі ряди дерев на схилах пагорбів: цитринові дерева, липи, секвойї і мімози, дуби і в’язи, осики, вишні, клени, ясени, яблуні, апельсинові дерева, евкаліпти, — підхльоснуті буйним дощем, вигодувані чужим чародійним грунтом. У нього на очах тяглося вгору нове гілля, розпукувалися бруньки.

— Просто неймовірно! — вигукнув Бенджамін Дріскол.

Але долина й ранок зеленіли.

А повітря!

Кругом, ніби течія гірської річки, струмувало свіже повітря, кисень, що його видихала зелень дерев. Здавалося, око бачить, як він мерехтить угорі кришталевими хвилями. Кисень, свіжий, чистий, зелений, прохолодний кисень перетворив долину на дельту ріки. Ще мить, і в селищі розчиняться навстіж усі двері, люди вибіжать назустріч чуду, вдихатимуть повітря на повні груди, їхні щоки порожевіють, оживуть легені, частіше почнуть битися серця, і втомлене тіло саме піде в танок.

Містер Бенджамін Дріскол глибоко вдихнув зелене вологе повітря й зомлів.

Поки він опритомнів, п’ять тисяч нових дерев потяглися до жовтого сонця.

ЛЮТИЙ 2002. САРАНА

Ракети палили зелені луги, перетворювали дерева на вугіль, воду на пару, камінь на магму, пісок та кварц на скло, що лежало скрізь, наче розбите дзеркало, відбиваючи картини вторгнення. Ракети звучали, як барабани, що б’ють уночі. Ракети прилітали, мов сарана, кружляючи роями й сідаючи в квіти рожевого диму. А з ракет вибігали люди з молотками в руках, щоб перекувати чужий світ, надати йому звичної для їхніх очей форми, вибити з нього все незнайоме. З рота в них стриміли цвяхи, і вони скидалися на сталевозубих хижаків. Вони раз у раз випльовували цвяхи в мозолясті долоні, споруджуючи каркаси котеджів, квапливо настилали дахи, щоб сховатися від моторошного світла зірок, вішали на вікна зелені фіранки, щоб відгородитися од ночі. А коли теслярі, скінчивши роботу, поспішали далі, приходили жінки з горщиками квітів, ситцем, каструлями і здіймали гармидер, щоб відігнати тишу, яка чатувала за дверима та запнутими вікнами.

За шість місяців на голій планеті з’явився десяток містечок з вулицями, освітленими шиплячими неоновими трубками та жовтими електричними ліхтарями. Загалом близько дев’яноста тисяч людей прибуло на Марс, а ще більше на Землі пакували свої манатки…

СЕРПЕНЬ 2002. НІЧНА ЗУСТРІЧ

Перш ніж виїхати на сині пагорби, Томас Гомец зупинився біля самотньої бензоколонки, щоб заправити машину.

— Нуднувато тут самому, голубе? — запитав Томас.

— Нічого, — відповів старий, витираючи вітрове скло невеликої вантажної машини.

— Як же тобі Марс, голубе?

— Подобається. Тут завжди щось нове. Коли я потрапив сюди минулого року, то вирішив нічого не чекати, нічого не просити й ні з чого не дивуватися. Треба забувати Землю й роздивлятися, що це за місце і як воно тут. Сама тутешня погода, як на мене, кумедна штука. Це марсіанська погода. Вдень спека, як у пеклі, вночі пекельний холод. А взагалі цікаво: квіти зовсім інші, і дощ зовсім інший. Я прилетів на Марс, щоб відпочити тут нарешті, а я хочу спочивати в такому місці, де все зовсім інше, ніж у нас. Старому просто необхідно міняти оточення. Молодь не хоче розмовляти з ним, а із старими йому нудно. Отож я й вирішив — найкраще знайти таке місце, де тільки розплющиш очі, і вже бачиш щось цікаве й незвичне. Тому я придбав оцю колонку. Коли тут буде забагато клопоту, я переберуся на якусь стару дорогу, де менше їздять, щоб заробляти на шматок хліба і мати час роздивлятися навколо.

— Правильно міркуєш, голубе, — сказав Томас, тримаючи засмаглі руки на кермі. Настрій у нього був чудовий. Десять днів підряд попрацював він в одній з нових колоній, а зараз мав два вільні дні і їхав на вечірку.

— Мене вже нічого не дивує, — вів далі старий. — Я тільки дивлюся й роблю висновки. Якщо людина не може прийняти Марс таким, як він є, то краще хай вертається на Землю. Все тут чудернацьке: грунт, повітря, канали, тубільці (я ще їх не бачив, але чув, що вони є десь поблизу), годинники. Навіть мій годинник поводиться дивно. Навіть час тут чудернацький. Іноді мені здається, наче я тут сам-один і на всій планеті, крім мене, немає жодної людини. Я тоді можу заприсягтися, що це справді так. Часом я відчуваю себе восьмирічним хлопцем, тіло моє немовби стискається, а все навколо виростає. Що й казати, це хороше місце для старого. Я тут завжди на сторожі й завжди щасливий. Знаєш, на що схожий Марс? Він схожий на одну річ, яку мені подарували на різдво сімдесят років тому — не знаю,