Феномен Фенікса - Валентин Лукіч Чемеріс

Гориничам його прозвали русичі.

Але родом він звідти, з Половеччини. Або як русичі казали: з Поля. Себто зі Степу. Принаймні, на Русь він прилітав звідти, з ворожого Степу хвиля за хвилею накочувалися кочівники двісті років підряд, несучи Русі спустошення, неволю.

… А довгими зимовими вечорами степовими вовками-сіроманцями завивали на Русі хуртовини-заметілі: у-у-у, у!… Порубіжна Переяславщина тоді пірнала на дно тієї сніговійниці. В ніч тривожну і глуху страшно ставало в беззахисних хатках простому людові. Кочівники зі Степу можуть наскочити і взимку, метелиця їм тільки на руку, обмерзлі, обліплені сніговицею і від того ще зліші, вирнуть вони зненацька на своїх обліплених памороззю конях, під завісою метелиці-пурги, як біси вирнуть з того світу — ось у такі зими переповідали бабусі онукам моторошні й лячні руські билини про крилатих зміїв вогняних (тоді малі русичі вперше починали відчувати дух батьківщини, руський дух) — про злого Тугарина, змієвого поганського сина.

Заввишки він, як високий дуб, між плечима — коса сажень, між очей можна стрілу впоперек покласти.

У нього не кінь, а лютий звір, з його ніздрів полум’я шугає, з вух дим валить і свистить те поріддя пекельне геть по-зміїному — не їдьте у Степ, люди добрі, лихо вам буде!

Невідомо чи був Змій Горинич загально половецьким фольклорним образом, а чи якогось одного їхнього племені, але вигулькнуло те страховисько вперше десь на Нижньому Дніпрі — від придніпровських половців, тому згодом давньоруські легенди і визначили йому батьківщину — Подніпров’я.

І сьогодні тамтешні краєзнавці знаходять відлуння в історичній літературі та переданнях, що Кощій Безсмертний та Змій Горинич мало того, що це історичні особи (надприродними здібностями вони були наділені пізніше), так і родом вони з Придніпров’я. (Очевидно, з тих далеких часів, коли Подніпров’я, зокрема Нижній Дніпро входило у володіння половців (лівий берег тоді був половецьким, а правий руським), теж званими придніпровськими.

На Нижньому Дніпрі, починаючи від теперішнього Дніпропетровська й до Запоріжжя, відомі дві печери з йменням Змієві.

Одна з них нижче порогу Лоханський, на південній околиці села Волоське. Як свідчить Д. Яворницький, печера зветься Змієва. Чому Змієва — історик не пояснює й місцевих легенд не наводить, тільки додає, що на «підгір’ї Бичкової селі, на землі колишнього селянина Якова Заскоки, єсть так звана Змієва печера з дуже вузьким входом і, щоб пролізти в середину її, треба спершу проповзти два сажні животом по вогкій землі, витягнувши вперед себе руки, а потім вже можна стати і йти ногами. Скільки та печера має довжини, напевне невідомо: одні кажуть — не більше 25 саж., а інші кажуть, буцімто вона тягнеться більше ніж на верству, і де саме її кінець, ніхто того не знає, бо ніхто не доходив до її краю. В одному місці печери, кажуть, є така глибока ямина, що коли туди кинути камінь, то не чутно, як він і на дно падає…»

Ще одна печера з йменням Змієва знаходиться біля Будильського порогу (сьомий поріг Дніпра), на острові Перун, у західній його частині.

Про неї Д. Яворницький у своїй праці «Дніпрові пороги» наводить легенду:

«В тій печері колись то жив змій— цар з трьома головами. У нього була дочка красуня. Змій беріг свою дочку, щоб вона не покохала якогось руського царевича, та все-таки не вберіг: красуня відпливла з якимось лицарем по Дніпру аж у Чорне море. З того часу змій зробилася ще лютішим, ніж був до того, і щодня вилітав куди-небудь в округу за новою жертвою».

«Колись, кажуть, змій був на небі і літав по всьому світу, його всі боялись, а інші то й кланялись йому. Як узнав про те бог, що йому поклоняється, взяв й пооднімав у нього крильця, він упав з неба в Дніпро тай поплив. Ідолопоклонці бігли берегом та й кричали: «Перуне, Перуне, припливи до берега». Він приплив до острова і показалась йому глибока нора; він туди й пропав. Від того часу й прозвано острів Перуновим».

«Кажуть, що Перунового острівка тут не буяло, а приплив до нього змій відкілясь з гори. Як плив він, кажуть, одним боком бігли ідолопоклонці й викликали на берег, а другим вийшли на зустріч православні й почали молебствувати та заклинати. Де стояли наші з корогвами, туди він підплив і став. Змієва нора з боку Дніпра була, кажуть, дуже глибока, а після того, як змій загинув, скеля зійшлася щільно, і нори нема. Бить— то так було, а чи правда цьому — не знаю».

Про цей острів Перун ось що я чув від старих людей. Якось: кажуть, бог Перун плів Дніпром, і його хвилею викинуло на острів; тут заховано його, а потім одкопано. Від того й острів став Перун. На Перун, від Дніпра, є нора: «Колись, кажуть, там жив змій, і йому носили людей, а нору звали Змієвою».

«До Христового народження, кажуть, там жив змій; він гарбає під себе жінок і дівок, а мужів пожирав. Як Христос народився, змія прокляв, а потім його завоював якийсь богатир. У змія, кажуть, було три голови й крила. Він, як летить, освіщає весь світ, а вогонь так і палає».

Можливо, Змій Горинич і справді родом з нижнього Дніпра, ще тоді половецького, а вже пізніше його діяльність разом з наскоками половців на Русь поширилася на Середній Дніпро і Верхній, дісталася Києва і навічно увійшов руські легенди й передання та літописи.

Існують припущення (переважно краєзнавців), що Змій Горинич як і Кощій Безсмертний — це імена жорстоких