Стріла Всесвіту - Світлана Володимирівна Ягупова

— Топочко, люба, не картай нас. Ми ж усі разом гратимемось.

Тим часом мама Вовочку нагодувала, скупала, чомусь зітхнула: “Ось буде татові сюрприз!” — і виставила друзів за двері, щоб не галасували, малому ж бо треба спати. “І взагалі, — сказала вона, — віднині шануйтеся мені, знайте, що за його виховання теж відповідаєте”.

Відтоді минуло багато часу. Сергійко й Топа так старанно виховували Володимира Кучкіна-третього, що самі стали на себе не схожі. Сергійко виріс па знаного художника, а Топа — на шановну підстаркувату собаку. Вовочка ж завдяки їм анітрішечки не нагадував огидного Вольдемара. Він став письменником і склав цю історію про себе!

У ночі пройшов дощ. Дорога, вимита ним до блиску, вже висохла. Вітерець ще струшував з дерев великі пр. охолодні краплі, а на узбіччях світилися блакитні калюжі — свідки першої весняної зливи.

Сергій ішов швидко, його очі мимоволі мружилися від сонця й зустрічного вітру, листя і квіти кульбаб зливалися в райдужні плями, а хмари нависали над будинками, наче клуби білого диму. Він зупинився лиш один раз і то на хвилину, аби випити пляшку лимонаду, котра перекочувалась у майже порожній валізці. Тепер там лишився тільки набір для гоління, загорнутий у м’який рушник. Через годину він має дійти до свого дому, але йому здавалось, що цього не буде, що це сон, що йому вже доводилось і раніше безліч разів бачити ось цю нескінченну стрічку дороги, крокувати додому по асфальту, по трав’янистих стежках. Він став пригадувати подробиці повернення, але вони губилися в пам’яті, все огорталося туманом — і голоси, і обличчя.

Півгодини, не менше, він приходив до тями в залі для прибулих, і єдине обличчя, яке запам’яталося йому, було обличчя молодої жінки, котра сиділа за столиком навпроти нього. Певно, вона когось зустрічала.

Зараз йому здалося, що у неї знайоме обличчя, він навіть спробував пригадати, де міг її бачити, та раптом розсміявся. Коли він відлітав, її, можливо, не було на світі. “Типове обличчя, — подумав, — хороше обличчя, можна позаздрити тому, кого вона чекає”. Та найцікавіше, що жінка дивилася на нього, ніби щось пригадувала. Він не обдурював себе щодо власної зовнішності — якщо хтось і знав його раніше, то навряд чи пізнав би тепер. Від колишнього Сергія в ньому лишилося дуже мало. Скоро йому шістдесят. Через три місяці. Може статися, що тепер його не допустять до польоту. Пошлються на якийсь там пункт положення. Він буде домагатися, може навіть ходити на голові, та у відповідь тільки розводитимуть руками: “Раді б, та не маємо права. Ось читайте самі”.

Йому здавалося, що варто відпочити, виспатися, ретельно поголитися — і він знову стане колишнім, сорокарічним, з вигляду молодим, але достатньо досвідченим. На жаль, тільки здавалося. Але чи захочеться йому самому літати знову? Він аж надто добре знає, що це таке: дні і ночі, цілі роки, а потім це аж ніяк не зустріч з дивами, не райські кущі. Тільки побачиш, як виросте далека зірка, зробиться схожою на Сонце, почуєш, як заклацають затвори фотокамер, увімкнуться вогники на панелях — будь уважний, не зволікай, чимдуж назад. Так було двічі. Цього разу його притягнуло до зірки, і він заледве вибрався. Офіційно це зветься дослідженням навколозоряпого простору.

Сергій мало не вскочив у воду: стрибнув, зміг досягнути краю калюжі, вона була досить широкою, дно покреслене велосипедними шинами. Пахло сирою травою, конюшиною, асфальт ще не нагрівся по-справжньому. Із жовтих кульбаб вилетіли джмелі і гули над пішохідною доріжкою. Будинки дзеркалами-вікнами ловили і асфальт, і траву, і квіти, і хмари. І від того вікна робилися то блакитними, то білими, то синіми, то зеленими. Довгим рядом кольорових шахових клітин крокували вони вперед разом із Сергієм, а біля будинків стрибали, бігали, галасували діти.

Йому довелося заспокоювати п’ятирічного хлопчика, що гнався за дівчинкою, котра відняла у нього жука. Сергій зупинив його, та це тільки додало гіркоти: хлопчик залився слізьми. “Мертвий жук… Мій жук…” — повторював він, схлипуючи.

Сергій дав йому велику білу черепашину. Хлопчик безперестанку схлипував. Сергій трохи перечекав і сказав йому, що та черепашка із Марса.

Він уже відійшов метрів на сто, коли його наздогнав хлопчик із собакою. В руках — вербова лозина, собака, зупинившись віддалік, махає хвостом. Хлопчик щось сказав, але тихо, й понурився, копирсаючи землю лозиною. Він теж просив черепашку з Марса.

— На жаль, — сказав Сергій, — у мене була тільки одна… Що? Наступного разу? Ні, я більше не полечу. Ніколи. “Стриж” — моя остання ракета.

Собака підбіг ближче і замахав хвостом ще швидше, хлопчик водив по землі лозиною.

— Раніше я завжди привозив багато камінців і черепашок хлоп’ятам із нашого будинку, — сказав Сергій, — але зараз так вийшло… Я давно не був дома, а діти стали дорослими. Ось так… Ну, мені пора.

Ця черепашка, власне, призначалася його синові. Вона довго пролежала у валізі, принаймні минулого разу він повертався уже з нею — знайшов поблизу бази на Марсі. Синові тоді було сім років. Але вдома на нього чекала коротенька записка. Дружина забрала хлопця і пішла від нього. І меблі, і підлога в кімнатах були такими чистими, наче їх мили і протирали вчора — ані порошинки, ані смітинки. Відтоді дружина не подавала про себе звістки, зникла, наче у воду канула. А він через деякий час знову полетів. Мав намір років на вісім, а вийшло на дванадцять. Він кохав дружину і тому змушував себе забути про неї. Сина він забути не зміг.

Він залишився тоді самотнім, все сподівався розшукати їх, побачити сина, але так і не зібрався. Передумав. Чекаючи відльоту (у нього траплялись вільними цілі дні),