Кінь і його хлопчик - Клайв Стейплз Льюїс
– Ось двері, – ледь чутно прошепотіла вона. – Хутко…
Вони увійшли, тихо зачинивши за собою дверцята, та опинилися в непроглядній темряві. Аравіс відчувала за швидким диханням Лазаралін, що та злякалася не на жарт.
– Збережи нас Таш! – самими губами промовила Лазаралін. – Що ми робитимемо, якщо він сюди зайде? Чи є тут де сховатися?
Ногами вони відчували на підлозі м’який килим, за кілька кроків, що їх вони пройшли на дотик, дівчата наштовхнулися на канапу.
– Ляжмо за нею, – проскиглила Лазаралін. – Ох, як я шкодую, що ми наважилися на все це… І чого це нас сюди потягло!
Між канапою та завішеною стіною місця було обмаль, і хоч дівчатка спромоглися втиснутися туди, Лазаралін зайняла більш вдалу позицію, майже повністю сховавшись під завіскою, а чоло Аравіс стирчало збоку канапи, тож, коли хтось зайшов би до кімнати з ліхтарем і випадково кинув погляд униз, він одразу її побачив би. Добре ще, що на голові в неї був серпанок, тож стороння людина не одразу б розпізнала чоло та два ока. Аравіс відчайдушно намагалася примусити Лазаралін посунутися й дати їй хоч трохи більше місця, але та, з переляку забувши про все і всіх, окрім себе, пручалася, мов навіжена, та навіть хвицнула Аравіс по нозі. Вони припинили чубитися і завмерли, трохи захекавшись. Навіть їхній власний подих здавався їм надзвичайно гучним, хоча більше не було чутно ані звуку.
– Ти впевнена, що тут ми в безпеці? – не витримавши, тихесеньким шепотом запитала Аравіс.
– Мені… мені здається, що так, – відповіла Лазаралін, – бідолашна я, бідолашна…
Жалібне скиглення її перервав найстрашніший звук, який вони могли собі уявити – заскрипіли двері…
У кімнату ввірвалося світло. Аравіс, якій так і не вдалося добре сховати голову, бачила все, мов на долоні.
Спочатку зі свічками до кімнати позадкували два раби (глухі та німі, як правильно здогадалася Аравіс – інших на таємній нараді бути й не могло). То була неабияка удача, адже зупинилися вони по обидва боки від канапи й помітити Аравіс стало значно важче – один із рабів затулив її собою, тож тепер вона дивилася поміж його чоботи. Слідом увійшов товстезний стариган у вигадливому загостреному тюрбані, по якому Аравіс одразу ж упізнала тісрока. Найменша з його коштовностей – а їх на ньому було чимало – коштувала більше, аніж усе вбрання та зброя нарнійських лордів. Але він був таким товстим та стільки в нього на одязі було усіляких оздоб, помпонів, ґудзиків, балабончиків та оберегів, що Аравіс не полишала думка, що нарнійська мода (принаймні чоловіча) їй значно більше до вподоби. Слідом за ним увійшов ставний молодик у тюрбані, прикрашеному пір’ям і коштовностями. На боці в нього красувався ятаган у піхвах зі слонової кістки. Він був дуже збуджений – аж очі та зуби виблискували у світлі свічок. Останнім увійшов маленький, горбатий, зморщений дідусь, у якому Аравіс із жахом впізнала нового великого візира і власного нареченого, самого таркаана Ахошту.
Щойно всі троє зібралися в кімнаті й двері було зачинено, як тісрок, задоволено зітхнувши, умостився на канапі, молодик зупинився навпроти нього, а великий візир став навколішки і, вперши лікті в підлогу, впав долілиць на килим.
Розділ 8
У палаці тісрока
– О батьку мій, відрадо очей моїх! – розпочав молодик, бурмочучи слова дуже швидко та тужливо, буцімто присутність тісрока зовсім не була для нього відрадою. – Хай будуть вічними ваші літа, але що ж скоїли ви зі мною? Якби ж ви дали мені найшвидшу галеру ще на світанку, коли я тільки побачив, що корабель із клятими варварами відплив від наших берегів, я б, певно, уже їх наздогнав. Але ви вмовили мене зачекати та подивитись, чи не відшвартувалися вони лише за тим, аби знайти більш вдале місце для стоянки. І тепер увесь день змарновано, а вони втекли – втекли! – і ніяк мені їх не дістати! Сапфір очей моїх, що виявився більмом на оці… – Тут він винагородив королеву Сьюзан чималою кількістю не дуже приємних порівнянь, занадто нечемних для того, щоб їх тут наводити. Бо, як ви вже здогадалися, молодиком тим був принц Рабадаш, а «сапфіром» – Сьюзан Нарнійська.
– Заспокойся, сину мій, – промовив тісрок. – Від’їзд гостей лишає рану, що швидко загоїться в серці розсудливого господаря.
– Але ж я хочу її, – викрикнув принц. – Я повинен мати її. Вмерти мені, якщо вона не належатиме мені – якою б брехливою, пихатою і злою та собача дочка не була! Я не можу спати, втратив смак до їжі, а очі мої засліпила її врода! Я повинен заволодіти королевою варварів!
– Як влучно сказав обдарований поет, – зауважив візир, підводячи обличчя (трохи вже запилене) від килима, – «блаженні холодні хвилі з криниці розуму, що покликані полум’я юнацької любові гасити!»
Слова його тільки ще дужче розпалили принца:
– Собацюро! – вигукнув принц і стусани, якими він нагородив візира, виявилися не менш влучними за слова поета. – Не смій тут мені цитувати усяких писак! Весь день мене годують сентенціями та віршами, і не в моїх силах їх і далі вислуховувати!
Боюся, цієї миті Аравіс не відчула до візира жодного жалю.
Тісрок, який до того сидів мовчки, занурений у свої думки, нарешті помітив, що коїться, і спокійно зауважив:
– Сину мій, зроби мені ласку, облиш вельмишановного та високодуховного візира: як дорогоцінна коштовність зберігає свою цінність навіть у купі гною, так похилий вік та розважність заслуговують на повагу, хай навіть і в найнікчемнішому з наших підданих. Тож облиш-но цю негідну тебе справу та повідай нам, що маєш ти на думці.
– А маю я на думці ось що, батьку, – перевівши дух, повідав Рабадаш, – повинні ви негайно ж скликати військо своє непереможне, увірватися із ним до Нарнії та спустошити ті землі вогнем та мечем, а згодом приєднати ті варварські землі до імперії вашої безмежної, позбавивши життя Великого короля їхнього та весь рід його, за єдиним винятком: живою ви лишите королеву Сьюзан, бо стане вона моєю дружиною, хоча для початку її й доведеться добряче провчити.
