Господиня - Стефані Маєр

Голос його хрипкий — мабуть, він не зважувався заговорити, бо боявся втратити контроль, і я радію, що в темряві не бачу його обличчя.

— Так.

Ми стишуємо ходу й довгий час мовчимо. Цікаво, як то йому — знову почути мій голос? Для мене його голос — голос друга, а от для нього…

— Чому ж? — нарешті запитує він.

— Тому що… вона — моя найкраща подруга.

Тепер його голос інший — спокійніший:

— От я й думав…

Я не заохочую його, сподіваючись, що він сам усе пояснить. За хвилину він таки веде далі:

— Я думав: той, хто пізнав Ванду, невже міг її не полюбити? А ти ж бо знала кожну її думку.

— Так, — відповідаю я на непоставлене питання, — я люблю її.

Після вагання він запитує:

— Але ж ти хотіла відібрати в неї своє тіло?

— Не ціною життя Ванди.

Хвильку він перетравлює почуте. Зненацька стукіт його підошов об кам’яну долівку стає твердішим, і мені доводиться прискорити крок, щоб не відставати.

— Вона звідси нікуди не полетить, — ричить Іян.

Згадка про план «Б», який ніколи повністю так і не сформувався в голові, заскочила мене зненацька, і мені знадобилася хвилька, щоб утямити що й до чого.

— А вона й не збиралася, — погоджуюсь я.

Він мовчить, але в повітрі витає запитання. Він знову стишує ходу. Я намагаюся пояснити:

— Вона це вигадала, просто щоб ви з нею не сперечалися. Насправді ж хотіла залишитися… Щоб її тут… е-е-е… поховали. З Волтером і Везом.

Цього разу Іянове мовчання тяжке. Він різко зупиняється. Я квапливо пояснюю:

— Але з нею все гаразд, правда! Док помістив її у кріоконтейнер. Ми знайдемо для неї тіло. Дуже скоро. Першим ділом.

Але Іян мене не слухає.

— Як вона могла вчинити так зі мною? — люто сичить він.

— Стривай, — м’яко кажу я. — Все було не так. Їй здавалося, якщо вона залишиться в моєму тілі й надалі, то тільки завдасть тобі більше болю…

— Сміхота! Як вона могла подумати, що смерть краща за втечу?

— Їй тут сподобалося, — лагідно пояснюю я. — Вона не хотіла нікуди переїжджати.

Іян страшенно сердиться — сердиться на Ванду, і мене це ображає. Слова його різкі:

— Не думав я, що вона така слабачка.

— А вона і не слабачка! — рявкаю я — і миттю почуваюся винною. Не маю права лютитися на Іяна. Отож далі я промовляю виважено, щоб він усе втямив. — Ванда… Вона думала, що просто змучилася вести паразитарне життя, але я гадаю, що вона просто змучилася. Вона була виснажена, Іяне. Хоч і нікому цього не показувала. Пережити Везову смерть… було нелегко. Вона в усьому звинувачувала себе…

— Але до чого тут вона?..

— Сам їй поясниш! — я усвідомлюю, що знову гавкнула на нього, і глибоко вдихаю. — А ще зустріч із шукачкою… Важча, ніж ти собі уявляєш. А ще важче — кохати тебе і водночас… кохати Джареда. Любити Джеймі й розуміти, що я йому потрібна більше. Любити мене. Почуватися, що вона завдає нам усім болю вже тільки тим, що дихає. Ти людина, і тобі цього не зрозуміти. Ти не уявляєш, як вона… вона… — в горлі застряє клубок, і я не можу дібрати слів.

— Ні, я розумію, щó ти маєш на увазі,— каже Іян м’якше. Він більше не чинить опору. Він довго не вміє сердитися.

— Отож Ванді просто треба було перепочити, а натомість вона все занадто… драматизувала. А я гадала, що все одно не зможу її врятувати, — голос мій уривається. Я роблю глибокий вдих. — Я не знала, що Джаред за нами стежить.

Вимовляючи Джаредове ім’я, я чую в темряві якийсь приглушений звук — наче тихі кроки. Все ясно: як і у випадку з Вандою, Джаред не збирався висиджувати на ліжку й витріщатися на стелю, поки я, на його думку, в небезпеці. Звісно, ніякої небезпеки і близько немає, але ж Джаред не знає Іяна так добре, як я. І якщо чесно, якби я опинилася на Джаредовому місці, то повелася б точно так само. І якби хтось згадав моє ім’я, я б також спіткнулася. В темряві я закочую очі.

Іян нічого не помічає. Натомість зітхає.

— Джаред здогадався, а я ні.

— Джаред дуже пильний — завжди таким був. Перегинає палицю. От-от зламає,— кажу я так, щоб Джаред почув. І знав, що упіймався.

— Але ж він учинив правильно, — мовить Іян.

— Так, — я полегшено зітхаю, пригадуючи, як близько було безповоротне. — Іноді параноя тільки на