Господиня - Стефані Маєр

— Мел, — мовить позаду Джаред. Він вагається, пальці його легенько пробігають по моїй руці.

Я не обертаюся.

— Хвилинку, — хрипко кажу я.

Він мовчки чекає. Але пальців не прибирає — доторк до шкіри м’який і лагідний.

Кілька разів я глибоко зітхаю, намагаючись звикнутися з тим, що відбувається навкруги. Ванда в безпеці, я зможу її повернути. Я — знову я, а саме цього я й прагла. Джаред зі мною. І, завдяки Ванді, наша родина вціліла. Хотіла б я почути, як Ванда каже: все гаразд. Я пообіцяла їй, що буду щаслива, то чому ж я не почуваюся щасливою? Тільки самотньою…

— Я скучила за тобою, — шепочу я до металевої скриньки.

На мить у Доковій печері западає тиша. Позаду мене чоловіки невпевнено переминаються з ноги на ногу.

— То як усе було? — не обертаючись, питаю я.

— Я встиг, — відповідає Джаред.

Його відповідь не зовсім зрозуміла.

— Доку? — звертаюсь я до лікаря напруженим голосом.

— Я дав слово… е-е-е… Мелані, вибач, ми насправді ж і не знайомі.

Не встигає він договорити, як я повертаюсь до нього обличчям. Він трішки порожевів і боїться стрітися зі мною очима.

— Не знаю, що тобі відомо про мене, — провадить він, — наскільки ти пам’ятаєш наші з Вандою стосунки, — він прокашлюється. — Але вона точно знала, як багато важить для мене дане слово. І сподіваюся, я знаю, як багато важило для неї дотримання обіцянки. Вона сама схотіла померти.

Він нарешті дивиться мені просто у вічі.

— Вона помилялася, — ціджу я крізь зуби.

На мить очі Дока спалахують люттю, як і мої, та потім він зітхає і знизує плечима.

— Гадаю, добре, що Джаред мене зупинив. Сподіваюся, вона мене пробачить.

Я хрипкувато сміюся:

— Оце вона точно вміє — пробачати.

Я переводжу погляд на Джареда.

— Ти за нею стежив?

— Так, — киває він. — Було очевидно: вона щось затіває.

Він пильно придивляється до мене — вагається, чи дозволю я цього разу себе обійняти.

Але я до цього ще не готова. Я кидаю погляд на ніж, а потім знову на Джареда.

— Просто Док не хотів мене слухатися, — пояснює він, а Док нервово потирає горло долонею.

Моя брова вражено повзе вгору. Джаред здивований, що я здивована.

— Я теж її люблю, — каже він. — І не дозволив би, щоб із нею щось трапилося, поки ти без тями. Байдуже, що там вона собі замислила.

Я пригадую, як Джаред прокрався в темну палату до Джеймі й хлороформом приспав Дока. І ми з Вандою знали: він усе розуміє, він саме той, хто нам потрібен. Це мій Джаред, і звісна річ, він урятував Ванду — бо точно так само я б учинила на його місці. Я ледве притлумлюю посмішку: точно знаю, що Ванда б сказала на мою схильність до насилля.

Джаред зауважує, як в очах моїх зблискує почуття, як обличчя моє м’якшає,— і робить до мене крок, обіймає мене — обіймає нас обох, адже в руках я тримаю Ванду. Цього разу я не чиню опору.

Не просто не чиню опору — розчиняюся в коханому, висушуючи сльози об його плече.

— Дякую, — шепочу я.

Джаред цілує мене в маківку.

Тихо. Рипить ліжко — мабуть, Кайл знову ліг спати. Певно, саме тому він і був такий роздратований. Я його збудила. Яке йому діло до драматичних подій, які розгортаються поміж Доком, Джаредом і людиною, що з нею він і не знайомий, якщо він хоче спати? Він такий занурений у себе, аж смішно. Не думаю, що я робитиму йому поступки, як Ванда. Я так пробачати не вмію.

Обличчя моє сховане в Джареда на грудях, і я думаю: цікаво, як Док сприймає наше возз’єднання? Він, мабуть, зараз ніяково відвертається. А може, я помиляюся, і він витріщається на нас, силкуючись утямити, що я — то я. Ванда неодноразово уявляла, як люди сприймуть моє повернення. Вона гадала, мене одразу приймуть, оточать, довіряться мені, радітимуть. Цікаво, чи буде все саме так. Але Док точно поставився до мене прохолодно, хоча, можливо, це все через ніж, яким йому погрожував Джаред. Чи все-таки через мене? Може, Вандин друг не надто радіє моїй появі. «Тут тільки найкращі», — колись сказала я про виживанців. Чи пробачать вони мені, що я посіла її місце? Вкрала тіло, яке, на їхню думку, належало їй?

А Джеймі? Він, певно, пробачить. Він любить мене, я знаю. Та як він почуватиметься, побачивши Ванду в крихітному сріблястому контейнері? Чи зрадіє він моєму поверненню, якщо для нього я насправді ніколи й не зникала?

Нам потрібне тіло.