ГЧ - Юрій Олександрович Долгушин

Усмішки з’явилися на обличчях людей, що поздоровляли Гросса. Знову повернулася до нього нестримна поривчастість. Він кинувся до пульта.

— Тепер — лампи. Це буде моментально. Дивіться туди, вперед…

Він легенько повернув штурвал. Сирена почала швидко змовкати. В ту ж мить удалині спалахнув яскравий стовп світла.

— Браво, пане Гросс! — захоплено вигукнув Вейнтрауб. — Ну, тепер можна вважати, що «і теоретично, і технічно»? А як другий приймач?

— Зараз спробуємо. Але це безнадійно. Іонізатор розрахований на один кілометр. Дифракція променя можлива лише на протязі кількох метрів…

Він перевів трубу трохи правіше, стежачи за показанням шкали.

— Ну, от бачите… Я спрямував на лампи другого пункту… Нічого нема.

Гросс зупинив мотор, вимкнув живлення іонізатора.

— Випробування закінчено? — спитав Вейнтрауб..

— Так, це все.

— Дозвольте сказати кілька слів… Я щасливий, що мені довелося в числі перших людей бачити це чудо. Хвилини, які ми тут пережили, ввійдуть в історію світової техніки. Я уже поздоровив доктора Гросса та інженера Мюленберга з величезним успіхом, що випав на їх долю. Цілком очевидно, що і теоретично, і технічно проблема передачі енергії без дротів розв’язана. Але це не все. Лишається розв’язати її практично, тобто змусити енергію поширюватися на більшу відстань. Один кілометр не може мати практичного значення. У мене немає сумніву, що ви впораєтеся з цим завданням, тим паче, що, як кажете, ви його уже розв’язали…

— Всі розрахунки зроблені, лишається збудувати новий передавач, — вставив Гросс.

— Чудово… Розрахунки у вас… на яку відстань?

— Десять кілометрів, — випалив швидко Гросс.

— Чудово… Отже, ще крок —і ви будете справді великою людиною, доктор Гросс. Скільки часу вам потрібно, щоб виконати ці розрахунки?

— Це залежатиме…

— Пробачте, я розумію… Завтра ж ми зустрінемося, обговоримо умови і підпишемо угоду. Ми дамо все, що вам потрібно. А доки патентна процедура не закінчена, ви, звичайно, розумієте, що вся ця справа повинна лишатися в найсуворішій таємниці. Ніякої інформації в пресі, ніяких переговорів з будь-ким, крім нас. Відкриття поки що не існує. Це у ваших же інтересах… Тепер ще одне питання, доктор. Начальник нашого управління, який уповноважив мене вести цю справу, надзвичайно зацікавився вашим відкриттям. Оскільки випробування закінчилося успішно, передаю вам його прохання завтра ж продемонструвати йому дію передавача. Я вважаю, що це зробить вирішальний вилив на просування нашої спільної справи.

— Звичайно, звичайно, і з задоволенням, — погодився Гросс.

— От і чудово. А в такому разі нема потреби зараз вивозити машину звідси. Я сподіваюсь, що пан Флаухер зуміє забезпечити її цілість і недоторканість для будь-яких сторонніх поглядів або рук?

— Можете бути спокійні, — з усмішкою відповів начальник полігона. — Все на цій території охороняється на підставі військових законів.

Він наказав принести брезент.

— Деякі деталі не слід лишати в машині, — зауважив Мюленберг. — Вночі може бути вогко.

— Ви маєте на увазі… — почав Гросс.

— Тоді вийміть ці деталі, знайдемо для них місце в складі.

— Я маю на увазі адаптер іонізатора, який треба зберігати в особливих умовах, — твердо вимовив Мюленберг, стискаючи в темряві руку Гросса. — Його доведеться взяти з собою.

Він рішуче піднявся на місток і, швидко вийнявши з тильної частини іонізатора невеличку трубку, загорнув її в папір і сховав у бокову кишеню. Машину вкрили брезентом.

— Ну, от і чудово, — спокійно сказав Вейнтрауб. — Можна їхати.

Мюленберг останнім сів у автомобіль Вейнтрауба. Важке відчуття тривоги, відповідальності за результат усієї справи, зв’язаної з відкриттям Гросса, не залишало його, незважаючи на те, що в поведінці Вейнтрауба він не помітив нічого, що могло б збільшити його побоювання.

Гросс і Мюленберг домовились на другий день зустрітися приблизно опівдні в лабораторії, щоб наодинці обговорити деякі деталі майбутнього договору з муніципальним управлінням. О другій у Гросса побачення з Вейнтраубом в управлінні, і Ганс не потрібний, робота поки що перервана; він прийде о п’ятій, щоб знову вирушити на полігон.

Мюленберг прийшов значно раніше. Він щільно зачинив за собою двері, попросив фрау Ліз не турбувати його і почав повільно ходити з кутка в куток, великий, насуплений, як грозова хмара, зчепивши руки за спиною під розстебнутим піджаком.

Так, настали дні важких випробувань. Як дико! Адже, власне, нічого особливого не сталося — навпаки, все вийшло так, як повинно було вийти. Десять років він із захопленням працював над здійсненням ідеї Гросса. Це був якийсь гіпноз технічної проблеми. І ось вона розв’язана. Гіпноз закінчився. Стало раптом очевидно, що розв’язання — це пекельна машина, котру вони підготували як подарунок ворогам культурного світу, машина, яку треба негайно знищити, бо приховати її вже неможливо.

Один кілометр чи двадцять кілометрів — однаково: ідея розв’язана. Великі відкриття, як відомо, завжди «носяться в повітрі». Їм особливо легко носитися навколо вже зробленого відкриття. Машину Гросса бачили. Бачили її в дії. Тепер ідеї не тільки носитимуться, а й визріватимуть.

Ех, як по-дурному, як по-дурному все виходить!

А втім… Чи так уже просто повторити це відкриття? Як-не-як, а їм потрібно було десять років дружної, захоплюючої роботи, щоб знайти принцип іонізуючого променя і втілити його… в оцю маленьку деталь великої машини — адаптер іонізатора. Ось воно, серце всієї проблеми, загорнуте в той самий шматок газети… В цій трубці, завбільшки з футляр для зубної щітки, міститься все. Решта — дурниця, доступна кожному грамотному електротехнікові. В нй — ідея Гросса і безмежна конструкторська винахідливість Мюленберга. В ній