ГЧ - Юрій Олександрович Долгушин
Зворушений такою увагою, Гросс ходив з виглядом гордого півника, і навіть рухи його стали не такі метушливі. Раз у раз він саркастично поглядав на свого похмурого друга.
— Ну що, дорогий Агасфер? — в’їдливо спитав він, скориставшись моментом, коли поблизу нікого не було.
— «Quidquid id est timeo danaos et dona ferentes»,[4] — проскандував Мюленберг у відповідь.
Сонце вже майже торкалося горизонту, коли апарат Гросса був складений і встановлений на землі. Ганс з робітниками відвезли два прийомних агрегати в поле. Кожен з них, крім струмоприймачів, складався з групи електроламп, розташованих на вертикальній рейці, та електричної сирени. За вказівками працівника полігона, Ганс намітив на відстані одного і півтора кілометра від апарата дві точки, в яких він і встановив агрегати.
Потім усі зібралися біля машини. За розпорядженням начальника, дзвін на головному будинку повідомив про припинення всяких робіт у полі.
Глянувши на вкриту сутінками долину, Мюленберг здивовано помітив, що вся вона раптом ожила. Немов комашня, виповзали з-під землі чорні крапки людей, спочатку врозбрід, потім, з’єднавшись в окремі плями, потекли по полігону до будинків.
Мюленберг підняв до очей бінокль. Ішли загони людей з лопатами, кирками, ломами. Чим ближче вони підходили, тим виразніше він бачив брудні виснажені постаті, згорблені під вагою своїх знарядь. На багатьох звисало подерте лахміття. Загони рухалися під охороною озброєних ситих наці… Мюленберг зрозумів: це були ті люди, які зникали з життя раптово і безглуздо, про яких навіть друзі намагались більше думати, ніж говорити вголос…
Арештанти проходили повз найдальший агрегат, поставлений Гансом, і зникали за трупою споруд.
Минуло не менше години, перш ніж полігон спустів. Зробилося темно.
Гросс і Мюленберг кінчали налагоджувати машину. Обидва хвилювалися. Наставав вирішальний момент випробування. Лишалося запустити мотор генератора, ввімкнути акумулятори — і кинути енергію вперед, у темний простір.
Напрям променя був заздалегідь визначений по візиру. Ось його шкала. Якщо трохи послабити гвинтик, що притискає її, і хоча б на один міліметр зрушити шкалу, промінь іонізатора пройде повз ціль. Тоді буде провал: пан Вейнтрауб, можливо, охолоне до цього геніального відкриття, мабуть, стане менш люб’язним. А Гросс… це буде трагедія для Гросса. Він так впевнений у перемозі!
Ні. Мюленберг ніколи не наважаться обдурити друга! Хай усе йде своїм порядком… поки що. А коли струм не дійде або навіть зовсім не піде? Могли ж вони чогось не передбачити!
— Ну що ж, почнемо?
В голосі Гросса Мюленберг відчув хвилювання. У вирішальну мить впевненість ніби залишила його.
— Все готове… Давайте починати, — твердо сказав Мюленберг.
Гросс рішуче підвів голову і швидко зійшов на місток. Перед ним невеликий, нахилений пульт. Лишається повернути кілька важельків, зачекати дві-три секунди — і все буде ясно. Вирішиться питання всього життя… Ні… неможливо!.. Надто просто розв’язується таке питання. Крім Мюленберга, ніхто не відчуває, які значущі ці останні рухи руки над пультом… Хай знають… Гросс випростався, зробив владний жест.
— Відійдіть усі сюди, праворуч… так… Отже, панове, ми починаємо випробування вперше сконструйованого нами передавача електричної енергії на віддаль без дротів…
Мюленберг відчув себе ніяково від цього урочистого вступу. Гросс нагадав йому циркового престидижитатора.
— Панове, всі ви, звичайно, пам’ятаєте ефект, зроблений знаменитим Марконі, котрий, як заведено говорити, «запалив вогні чікагської виставки», перебуваючи на своїй яхті «Електра» в Середземному морі, майже на другому боці земної кулі. Не можна заперечувати технічного значення цього факту в той час. Але вам, звичайно, відомо, що передавач Марконі відіграв лише роль сигналу, що примусив енергію чікагської електростанції ринути в освітлювальну мережу виставки. Енергії, відправленої Марконі, не вистачило б навіть для того, щоб хоч трохи нагріти нитку кишенькової лампочки…
Мюленберг, спершись на автомобіль, що стояв поруч, стежив за виразом обличчя Вейнтрауба. Він намагався помітити ознаки досади від очевидно нецікавих, непотрібних йому просторікувань Гросса… Ні, нічого, крім напруженої, шанобливої уваги, не було у виразі обличчя Вейнтрауба. Невже він і справді помиляється, а Гросс — правий?.. Він знайшов у напівтемряві постать начальника полігона. Та сама увага, та сама шанобливість, — як на похороні незнайомої людини…
Гросс закінчував свою промову.
— Наше завдання, — сказав він, — знищити дроти, звільнити земну кулю від тенет, якими її обплутує сучасна енергетика. Теоретично завдання це нами розв’язане. Зараз ми побачимо, чи розв’язане воно технічно.
Він нахилився і ввімкнув освітлення пульта. Клацнув стартер, мотор загув, стрілки вимірювальних приладів затремтіли і поповзли по циферблату.
Гросс зачекав кілька секунд. Потім повільно повернув ручку вгорі щита. Струм акумуляторної групи ринув до іонізатора, труби якого, схожі на дула гармат, виступали спереду машини. Тепер із труб протягувалися невидимі промені — «повітряні кабелі» Гросса. Лишалося з’єднати ці промені з полюсами динамо.
В навколишній темряві було видно лише постать Гросса, що схилився над білим, освітленим пультом. Натхненне обличчя його, з міцно стиснутими губами, обрамлене сірими, розтріпаними вітром пасмами волосся, нагадувало Бетховена.
— У нас установка на лампи? — тихо промовив він, не відриваючись від пульта.
— Так, — відповів Мюленберг.
— Я дам спершу сирену… — Він трохи повернув маленький штурвал справа. Ще тихше, немов сам собі, додав: — Вмикаю реостати… — і випростався, весь спрямований вперед, у темряву.
Всі теж повернулися в бік поля і завмерли. Нічого, крім гуркоту мотора, не було чути. Минуло півхвилини. Мюленберг не витримав, швидко обійшов ззаду машину Вейнтрауба і зник за нею. Ганс рушив слідом.
— Є! — тихо і нерішуче промовив він через секунду. Мюленберг нічого не чув.
— Є, є! Чуєте?..
Тепер і Мюленберг
