Хранителі - Дін Кунц

Нора поклала слухавку.

«Що зі мною таке? — подумала Нора. — Чому я не можу просто його прогнати, щоб він мене більше не турбував?»

Напевне, їй відібрало мову через потаємне бажання почути, як чоловік — будь-який, навіть найогидніший представник цього племені на кшталт Стрека — назве її гарною. Хоча він був не з тих, хто здатен на ніжність та співчуття, вона могла би слухати його і уявляти, як вродливий чоловік говорить їй щось приємне.

«Ну, якщо ти негарна і ніколи такою не станеш, припини ходити околяса. Коли він наступного разу зателефонує, просто відший його», — сказала Нора сама до себе.

Вона вилізла з ліжка й пішла через коридор до ванної. Там було дзеркало. Наслідуючи Вайолет Дейвон, Нора ніде не вішала дзеркал, окрім ванної: не любила дивитись на себе, оскільки це засмучувало її.

Але цього вечора вона захотіла подивитися на себе, оскільки залицяння Стрека збудили її цікавість, хоч і були холодними і зваженими. Вона не очікувала побачити щось таке, чого раніше не помічала. Ні. Перетворитися з гидкого каченяти на прекрасного лебедя за одну ніч… зухвала і марна мрія. Нора радше хотіла ще раз переконатися у власній непривабливості. Наполеглива цікавість Стрека тривожила Нору, звиклу до домашнього затишку та спокою, і вона хотіла переконатися, що той лише насміхається з неї, а відтак, якщо не брати до уваги слів, більше ніякими діями не потривожить її безхмарне існування. Так вона переконувала себе, заходячи у ванну та вмикаючи світло.

Стіни вузької кімнати від підлоги до стелі були облицьовані блідо-блакитною плиткою з білою облямівкою. Величезна ванна з ніжками-лапами, білий фаянс, латунні крани і потемніле від часу величезне дзеркало.

Нора подивилася на своє волосся, яке Стрек назвав гарним, темним і лискучим. Але воно було одного відтінку без природних проблисків; Норі здавалося, що воно не лискуче, а масляне, хоч вона й мила його зранку.

Вона швидким поглядом оглянула свої брови, вилиці, ніс, щелепу, губи й підборіддя і навмисне провела по обличчю однією рукою, але не побачила жодної риси, якою можна було би причарувати чоловіка.

Насамкінець Нора неохоче подивилася собі в очі, які Стрек назвав гарними. Вони були тьмавими і мали відворотний сірий відтінок. Нора не могла терпіти свій погляд довше кількох секунд; ці очі лише зміцнили її занижену самооцінку. Але… у власних очах вона побачила тліючий гнів. Це дратувало, бо геть не було на неї схоже. Злитися не мало сенсу, оскільки природа зробила її мишкою, і тут годі чимось зарадити.

Відвернувшись від потемнілого дзеркала, вона відчула розчарування: вивчення власного відображення не принесло їй жодних приємних несподіванок через те, що, оглянувши себе, вона нічому не здивувалася і не відкрила нічого нового. Проте в ту ж мить Нора жахнулася цьому почуттю. Стоячи у дверях ванної, вона лише похитувала головою, вражаючись, як подібна дурня могла з’явитися в її голові.

Вона хотіла сподобатися Стреку? Звісно ж, ні. Він був хворим і небезпечним збоченцем. Подобатися йому було б останнім, чого хотіла б Нора. Можливо, вона б і не була проти, якби якийсь чоловік симпатизував їй, але не Стрек. Їй слід було б на колінах дякувати Богу, що він створив її такою, якою вона є. Якби вона була красунею, то Стрек уже втілив би в життя свої погрози. Він би прийшов сюди, зґвалтував… а можливо, і вбив. Хто знає, на що здатен такий чоловік? Вона боялася вбивства не через те, що була старою дівою, ні, просто зараз у світі коїться чортзна-що: в усіх газетах про це пишуть.

Нора відчула себе беззахисною і побігла назад до спальні, де залишила ніж для м’яса.

5

Більшість із нас вірить, що психоаналіз може вилікувати нещасливу людину: мовляв, вона розбереться з усіма своїми проблемами та віднайде душевний спокій, якщо зрозуміє власну психологію та причини свого поганого настрою і саморуйнування. Але Трейвіс збагнув, що це не так. Упродовж багатьох років він постійно займався самоаналізом і вже давно усвідомив, чому став самотнім і не може ні з ким заприятелювати. Але, попри це розуміння, він не міг змінитися.

Наближалась північ. Трейвіс стирчав на кухні з черговою бляшанкою «Курзу» і розповідав Ейнштейну про свою добровільну ізоляцію. Пес непорушно сидів перед ним, навіть не позіхаючи, так наче його справді цікавила розповідь Трейвіса.

— Я був відлюдником ще змалку, хоч у мене й були деякі друзі. Але я завжди волів бути сам. Гадаю, таким я вже народився. Я маю на увазі, що коли був хлопчиком, то не замислювався над тим, як це небезпечно — товаришувати зі мною.

Мати Трейвіса померла під час пологів, і він знав про це змалку. Пізніше її смерть почне здаватися йому якимось надважливим лихим знаком, але це буде потім; у дитинстві Трейвіса ще не мучило почуття провини.

Все почалося, коли Трейвісу стукнуло 10. Тоді помер його брат Гаррі. Йому було дванадцять, і він був на 2 роки старший за Трейвіса. Одного червневого ранку, в понеділок, Гаррі вмовив Трейвіса пройтися на пляж за три квартали, хоча батько щонайсуворіше заборонив їм плавати без нього. Це була віддалена бухта без рятувальника, а окрім Трейвіса і Гаррі, там не було ні душі.

— Гаррі потрапив у підводну течію, — сповідався Трейвіс Ейнштейну. — Ми разом були у воді, і нас розділяло не більше трьох метрів. А потім він потрапив у ту кляту підводну течію, яка засмоктала його, але мене не зачепила. Я навіть було кинувся до нього, щоб спробувати врятувати. Мені потрібно було заплисти в ту течію, але, гадаю, перед тим як забрати Гаррі, вона змінила напрям, оскільки я врятувався.