Час тирана. Прозріння 2084 року (2014) - Юрій Миколайович Щербак

Востаннє ми відзначали мій день народження разом із мамою і татом 6 січня 2083 року. Мама вже не могла ходити, її привезли на візку, вона ледве тримала на колінах торт із трьома свічками.

— Святику, задуй свічки, синочку, — попросила матуся, а я злякався, подумав, що якщо згаснуть свічки — згасне матусине життя. Бо таке видиво бачив я ще два роки тому, коли мама ще ходила, сміялася, бавилася зі мною, лаялася з татом — і тато вірив, що матуся одужає, що найкращі закордонні ліки, які давав мамі Олі професор Поліщук, подіють, зупинять хворобу. Тоді мені привидився день яскравий і сонячний і святковий торт із трьома свічками (мама казала «святиковий торт») на маминих колінах, її майже безсилі старечі руки, якими вона намагалася тримати той торт; і коли набрав повітря до легенів, коли подув щосили, відкопиливши губи, запала темрява, наче хтось вимкнув раптово освітлення, перетворив день на ніч — і та ніч поглинула маму, забрала її назавжди, й від того часу я жив в очікуванні темряви, знаючи, що трапиться, коли мені виповниться три роки.

Батьки умовляли мене загасити свічки на торті, потім заповзялися дмухати разом зі мною — мамине дихання ледве сколихнуло полум’я на свічках, я затамував подих, і лише батьків подув зніс, наче косою, три вогники, від яких залишилися тонкі чорні ґнотики з жевріючими жаринками й гіркий смак диму.

Через десять днів мами не стало. Я побачив її за три дні до… до цього. Вона сиділа на візку у спеціальному скафандрі, що забезпечував життєдіяльність; голову підтримувала спеціальна манжетка. Тато підніс мене на своїх дужих руках до маминого обличчя — я побачив поорану зморшками сіру шкіру, сиве волосся, місцями облізле, й живі, сповнені сліз очі. Навіть поцілувати мама мене не змогла — я відчув доторк її напівмертвих вуст до своєї щоки й закричав від відчаю прощання; батько подумав, що я злякався вигляду матінки й виніс мене з кімнати, але він помилявся: навпаки, я хотів щодовше бути з мамою, бачити її прекрасні, молоді, сяючі, світлі очі.

16 січня 2084 року Гайдук із сином Святиком у супроводі охорони, не запрошуючи більше нікого (навіть Зою, дружину Малахова, тітку Олі Гудими не дозволив узяти з собою), поїхав на Байкове кладовище. Олю поховали порад із Гайдуковим батьком. Снігу майже не було — лише тонкий шар інію вкривав гранітний надгробок Олі Гудими, висріблював кущі й дерева, що оточували це тихе місце. По слідах, витоптаних на інії, Гайдук зрозумів, що охорона провела ретельну перевірку могили перед його приїздом. Хоча місце спочинку батька та Олі й так перебувало під постійним наглядом систем спостереження та лазерного оповіщення.

Була неділя, тихий морозяний день. Гайдук поклав на могилу оберемок свіжозрізаних темно-червоних троянд і сів на лавочку, всадивши поряд принишклого Святика. Спочатку мовчки й зосереджено думав, згадуючи Олю, як їхали вони на весілля і як нападники обстріляли «Козака Мамая» по дорозі на Феофанію, або як бігла Оля по калюжах, перетинаючи Контрактову площу, щоб запросити Гайдука на зустріч із Капраном-Волею. Тепер це здавалося генералові дитячим сном, щасливим і, незважаючи на Велику Темряву, світлим, тільки неправдоподібно коротким, наче вигаданим. Поряд Святик сидів сумирно, тільки ніжками теліпав, наче хотів побігти геть, але ніжки до землі не діставали. «Про що він думає, цей малюк, який втратив матір? Чи розуміє всю глибину самотності й нещастя, що спостигло нас? — подумав Гайдук. — Сподіваюсь, що, на щастя, не розуміє. Тільки згодом… Може, купити Святику апарат віртуальних зустрічей „Holy Ghost -1000“? — міркував він. — Щоб дитя не забувало свою матір».

Згідно з київською модою останніх років, такі апарати встановлювали на могилах рідних для підтримання безперервного зв’язку живих із душами, тінями й рештками тих, хто відійшов у вічність. Апарат складався з шолома, схожого на гермошолом пілота-винищувача з дисплеями, що висвічувались усередині візора, даючи об’ємне зображення покійного. До шолома приєднано потужний комп’ютер, програми якого забезпечують ефект присутності об’єкта жалоби та можливість вести з ним діалог на різні теми — із збереженням особливостей мислення і мови мертвої людини. Вперше такі «діалогові могили», розробником яких стала компанія «Локхід-Мартін», з’явилися в Каліфорнії ще до Великої Темряви. Але широкого поширення вони набули з початку 80-х років XXI століття. Незважаючи на високу ціну, добралися й до України-Руси; дешевий апарат-саморобку з вкраденим програмним забезпеченням можна було купити на китайському радіоринку на Куренівці.

Однак Гайдук вирішив відкинути цю безглузду ідею, не ганьбити себе й не встановлювати на Олиній могилі щось на зразок телефонної будки для розмов із нею. Уявив Олині кпини з цього приводу, якби вона знала, що з нею проводитимуть цвинтарні спіритичні перемовини або перетворять її дух на об’єкт електронної гри під назвою «Ноосферні діалоги з улюбленими мерцями».

Гайдук зітхнув і відкинув цей дріб’язковий, недоладний, особливо в цей день, напрямок думок, розуміючи його як спосіб уникнути моменту, коли опиниться він сам на сам із непереборним горем і самотністю, що розростається в ньому, як ракова пухлина. Подумав, що за цей рік, як немає Олі, сталося стільки подій, які повністю перекреслили його розуміння людських вчинків. Згадав, як колись, під час випробувань надшвидкого британського стратегічного бомбардувальника сьомого покоління, що його збиралися закупити для ВПС України (Гайдука взяли на борт, щоб оцінив техніко-бойові якості машини), бомбардувальник увійшов у зону невагомості — тобто перетворився на космічний об’єкт, і світ перевернувся в Гайдукових очах; генерал, викликаючи сміх літунів, почав крутитися навколо своєї осі, він втратив точку опори, став неживим предметом, розгублено борсаючись у викривленому просторі, втративши всі можливості впливати на ситуацію, зрозуміти, що відбувається.

Зі смертю Олі Гайдук похмуро замкнувся в собі, став роздратованим і недовірливим, з підозрою ставлячись до близьких йому колись людей. Наче блискавично зістарився разом з Олею, зі здивуванням помітивши в собі втрату інтересу до багатьох людей, подій і радощів життя.

Надлом, спричинений