Феномен Фенікса - Валентин Лукіч Чемеріс
— І я так думаю, — похмуро вставив Косигін.
— А коли так, то… — Брежнєв повернувся до водія. — А ну, Ніколай негайно перебудуйся і займи місце в кінці колони. Вийшли люди зустрічати космонавтів, хай їх і зустрічають. А то знову пасталакатимуть, що Брежнєв всюди наперед преться…
Як тільки урядовий ЗІЛ по ходу перебудувався й опинився в кінці колони, другою машиною кортежу відразу ж стала третя, у якій їхали Береговий, Леонов, Ніколаева-Терешкова та Ніколаєв. Береговий сидів поруч з водієм, до речі, схожий на Брежнєва. Висунувшись з вікна, не підозрюючи, що його чекає, він помахом руки вітав москвичів…
Зловмисник сприйняв Берегового за Брежнєва (та й чув що той їде в другій машині) і біля Боровицькьих воріт відкрив вогонь, як і говорилося, на поразку. Бив з двох рук, з двох Макарових і доки охорона отямилась, випустив ні багато, ні мало, а чотирнадцять куль (за іншими даними пострілів було шістнадцять).
Водій машини Марков був смертельно поранений (помре по дорозі в госпіталь), осколком пошкрябало обличчя Береговому, Ніколаєву куля черконула спину. (За деякими даними дісталося і Терешковій, його тодішній офіційній дружині).
Одна з куль рикошетом поранила мотоцикліста, який супроводжував кортеж… Невідомо скільки б ще разів встиг Віктор натиснути гашетки двох пістолетів (охоронці, яких було аж забагато, позастигали наче вражені правцем і так стояли, як німа сцена в «Ревізорі» Миколи Васильовича Гоголя), якби не мотоцикліст, якого зачепила одна з перших куль. Він різко повернув свою двоколісну машину і, ризикуючи собою (він був відмінною мішенню), кинув її на людину в міліцейській формі, яка стріляла з двох пістолетів і збив її з ніг.
І лише тоді охоронці нарешті отямившись, ринулися в’язати збитого нападника…
В ту ж мить, як почали лунати постріли Віктора Ільїна, репортаж, що його вело центральне телебачення, миттєво було перерване на півслові.
Без будь-яких пояснень.
Трансляцію відновлять — теж несподівано — як уже почалася в Кремлі церемонія нагородження космонавтів — всім традиційно видали по Золотій зірці Героя. Причин, чому така тривала перерва в проведенні телерепортажу, не пояснили. Вдали, що буцімто нічого й не трапилося, і що з того, що увесь Союз того ж дня зашушукався і на всіх кухнях однієї шостої суходолу — традиційно-безпечне місце радянських людей для обговорення політики, новин, різних чуток та висловлення власних думок — обговорювали несподівану перерву в трансляції з Кремля, нечуване до того явище.
І всі вже того дня знали — від західного кордону й до Сахаліну — «широка страна моя родная»! — що було вчинено у Кремлі збройний напад, і знали, що біля Боровицьких воріт з двох пістолетів стріляв по кортежу міліцейський офіцер, проте влада і далі гралася в мовчанку — нічого не знаємо, нічого не бачили, не чули, і нічого взагалі не було. За принципом страуса, який при небезпеці, засунувши голову в пісок, вірить, що й увесь світ в ту мить пірнув у темряву…
Що ж до повідомлення ТАРС про замах, що з’явилося в «Правде» аж через кілька днів після інциденту біля Боровицьких воріт, то його можливо б і взагалі не було (в СРСР подібні інформацію завжди засекречували), якби не прес-конференція 24 січня, на якій один із західних журналістів поцікавився в Олексія Леонова про його почуття в момент замаху біля Боровицьках воріт Кремля? Космонавт сердито порадив йому самому опинитися на місці людини, у яку стріляють… Оскільки ж прес-конференція для іноземних журналістів транслювалася в ефір, факт замаху відразу ж здобув наче підтвердження з перших уст і влада просто змушена була дати розпорядження оприлюднити в «Правде» повідомлення ТАРС, в якому жодного слова не було про того, хто конкретно стріляв, проти кого насправді вийшов молодший лейтенант міліції. Так само не повідомлялося про причини його вчинку. Досі невідомо чи він був виконавцем, кілером, як би ми сьогодні сказала, тоді хто замовник? Чи замовники? І взагалі — фігуранти? Чи справді Ільїн — терорист— однночка, який діяв на власний розсуд?
Справа темна. І тоді такою була, і сьогодні такою залишається.
Леонід Ілліч від природи взагалі був сентиментальним (з роками, з приходом старості, що невмолимо насовувалась на генсека, незважаючи на всі зусилля лікувально-санаторного управління Кремля й особисто академіка Чазова, Героя Соцпраці, професора, міністра т. д. І т. п., який недремно опікувався здоров’ям лічно дорогого Леоніда Ілліча, часто розчулювався, іноді, здавалося, без видимих причин. А коли дивився яку— небудь мелодраму, що їх пізніше буде названо мильними операми, то й безгучно пускав сльозу за сльозою. (Чи не найбільше любив комедії. «Кавказьку полонянку» Леоніда Гайдая в домашньому кінотеатрі (на дачі) давився близько десяти разів і кожен раз реготав до упаду, чи не половину реплік вивчив напам’ять, не полінився подзвонити керівнику Держкіно СРСР Романову, щоб поздоровити його «з черговим успіхом радянської кінематографії». (Це після того, як Держкіно СРСР — той же Романов — попередньо проглянувши стрічку, велів «покласти її на полицю»). Дивитися комедії в своєму домашньому кінотеатрі любив і Сталін. Так, наприклад, «Волгу-Волгу» давився 20 (двадцять!) разів! Теж реготав до упаду — що, між іншим, не завадило цьому реготуну сотнями виносити розстрільні вироки. От і вір після цього, що красне письменство облагороджує людину і робить її людянішою та вчить добру!)
Розплакався А. І. І того вечора, коли повернувся з Кремля. Прийом космонавтів закінчився урочистим і щедрим обідом, на якому А. І. розслабившись після пережитого, набрався таки добряче — до машини його вели під руки. Вдома, в Заріччі сказав Вікторії Петрівні: «Вітя, вважай, що я
