Зелена пастка - Анатолій Олексійович Стась

поверхні стін в'юнилися квіти. Ліворуч вишикувалися двері — безліч зачинених, щільно припасованих гладеньких дверей без ручок, з поріжками, що виблискували нікелем. Прямо по коридору, неначе в кінці вулиці, світився дивовижний прозорий циліндр, в якому вимальовувалися обриси людини у жовтому вбранні. Гуляв слабенький вітерець, розносив приємну прохолоду.

Охоронники висадили мене і повернулися в ліфт. Кабіна шугнула кудись далі вниз. «Скільки ж тут підземних поверхів?»

У коридорі на мене чекав молодий чоловік з білобровим безтурботним обличчям. Я упізнав його: один із тих двох, котрі «зустрічали» мене біля вертольота.

І кімната, в яку він привів мене, була вже знайома — в ній я, очунявши, побачив жінку з медальйоном-свастикою на шиї.

Білобровий підморгнув мені і вийшов. Я звалився на ліжко, як підкошений. Втома скувала тіло. Засинаючи, згадав, що весь, з голови до п'ят, забруднений глиною, а постільна білизна аж хрумкотіла свіжістю. «Начхати на їхню постіль…»

Добу, а може, й довше — не знаю, скільки часу минуло відтоді, як я заснув — мене не турбували. Потім з'явився Кносе. Костюм з блискітками, черевики сяють. Навіть не вірилося, що зовсім недавно на ньому був грубий парусиновий комбінезон з протигазом.

Кносе наказує іти за ним. Я не поспішаю. Довго плескаюся під краном. Він не підганяє, мовчить.

Ми поминаємо ліфт. Завертаємо убік. Ще один коридор, вужчий. На підлозі пухнастий килим. Кносе зупиняється перед дверима з голубого пластику, обсмикує піджак. У нього пісне обличчя.

На середині півкруглої зали зеленіє розлога пальма, лапате листя звисає на білий письмовий стіл. Стіна із суцільного скла, за нею видно кущі, гіллясті дерева та ліани. Під стіною наскрізь просвічується великий акваріум: тихо гойдаються водорості, зграйками сновигає риба, спалахуючи усіма кольорами райдуги.

Біля акваріума походжає із сачком у руці немолодий сухорлявий чоловік. Струнка постать, сиве коротке волосся, засмагле обличчя, тонка смужка вусів. На чорнім мундирі плетиво сріблястих погонів, в одній петлиці золотяться дві гостро зламані блискавки.

Мундир змінив зовнішність, але не змінив обличчя того самого незнайомця з біноклем, який з борту яхти махав мені та Рудому Зайцеві корковим шоломом.

Кносе стукнув підборами лакованих черевиків.

— Наказ виконано, штандартенфюрере!

Чоловік у мундирі поклав сачок, витер хусточкою кожен палець, грубувато й добродушно сказав:

— Ти сідай, не бійся…

Він звертався до мене, та я не зрушив з місця. Байдуже розглядав портрети, що висіли над акваріумом. Там було три портрети. На одному мружився чолов'яга з невиразним брезклим обличчям і подвійним підборіддям. Десь я вже його бачив… Ну, звичайно! Це обличчя мелькало в кадрах кінохроніки, що залишилася від днів давно минулої світової війни. Старі кінострічки ми переглядали в школі, на уроках історії… Поруч — збільшене фото людини, яка щойно годувала рибок. Правда, голова ще без сивини, лице без зморщок, але, як і зараз, на ньому військове вбрання, та ще два хрести на мундирі. Далі — осоружний тип на портреті: сплеснутий ніс, запалі щоки, старечі бездумні очі…

— Чому ж стоїш? Не личить чекати, поки старші запросять вдруге. — Він уже уважно розглядав мене. Я знизав плечима.

— А мені байдуже до ваших запрошень.

— Сказано не дуже чемно, але розумію… Твердість і презирство? Хвалю! Сваритися ми не будемо.

— З якої речі мене тримають тут силоміць?

— Ми вип'ємо зараз чудової смачної кави та й поміркуємо удвох над примхами життя. Водночас і відповімо один одному на всі запитання. Згода? Мовчання — вже згода. — Він поглянув на Кносе: — Скажіть, щоб нам подали закусити.

Перші хвилини я почував себе як на голках. Та нерви вгамувалися якось непомітно. Після всього, що я бачив у тунелі, після шостого блоку, мене вже нелегко було чимось настрахати. «Ну, що ж буде далі?» — подумав я і сів у крісло. Чоловік з яхти, якого Золтан Чанаді називав Рохасом Верейрою, а Кносе — штандартенфюрером, схвально кивнув мені і посміхнувся.

За спиною почулися легкі кроки. Оглянувшись, я уп'явся пальцями у власні коліна. До стола наближалася Єржі. Вона тримала в руках велику тарілку, накриту серветкою.

— Не треба дивуватися, юначе, — сказав штандартенфюрер. — Ти хотів цієї зустрічі? Як бачиш, Єржі жива і здорова. В неї вже є свої обов'язки, подавати їжу та мити посуд не обтяжливо. Адже так, Єржі? Ну, гаразд. Ти поки що вільна, дівчинко.

Єржі пройшла повз крісло похнюпившись. Мимохіть зазирнула мені в обличчя. У мовчазливому погляді ані сплеску паніки. Вона зраділа, побачивши мене. Була стривожена, я бачив, але в очах спалахнула рішучість. «Я не хнюплю носа, а ти, як ти?» — без слів питала Єржі.

Мені стало ще спокійніше.

Штандартенфюрер подав чашку.

— Пий. Ось бутерброди. Жуй, не соромся. Після харчування з індіянами, напевно, слина котиться?

Я накинувся на їжу. Помовчавши, він задумливо проговорив:

— Взагалі, хлопче, тобі не варто було встрявати в цю історію. Пригод закортіло? От і маєш. Добре, що хоч з вертольота не шелеснув. Пан Кносе гадає, що ти примостився між колесами машини вже в повітрі. На таку думку його наштовхнув шолом, що був у тебе на голові. Отож одразу й без вигадок: де ти дістав той шолом?

Проковтнувши кусень бутерброда з сиром, я відповів:

— Спитайте про це в Рудого Зайця.

— В якого зайця?

— Ви його бачили. Він справді рудий. Пам'ятаєте, ви стояли на палубі яхти, дивилися в бінокль, а ми в той час бігли до берега?

— Ти мене упізнав?

— Авжеж! Як тільки зайшов сюди, подумав: це ж той самий сеньйор з яхти. А шолом… Рудий Заєць привіз його з Ріо-де-Жанейро. І подарував мені. Я не питав, звідки він у нього. Шолом мені подобався, там був сильний прожектор з мікроакумулятором. Знаєте, на яку відстань сягав уночі промінь? Ого! Коли ми з Рудим Зайцем ловили рибу…

— Зажди, голубе! — встряв Кносе. — Поясни, як сталося, що ти водночас із пілотом опинився на аеродромі. Може, ти такий спритний, що