Феномен Фенікса - Валентин Лукіч Чемеріс

Та й в ім’я чого? Аби задовільнити свою цікавість, вивчити ще й такий матеріал, написати про нещасного, якому вже ніхто й ніщо не допоможе, якогось там нариса? Тим більше, йти до їхньої колонії, до лепрозорію, що недарма ж знаходиться на відшибі ледь чи не засекречений, принаймні, місце знаходження його ніде не афішується і в персі про те, — аби не сіяти паніку, — ані слівця тоді не було. Знаходиться за колючим дротом та міцною охороною — тюрма тюрмою! А все тому, що проказа (лепра) — дуже і дуже небезпечне захворювання. Заражені люди живуть (мають жити) ізольовано в спецприміщеннях лікувально— трудових закладів, лепрозоріях. Простіше, в резервації, в колонії для прокажених, що їх здорові обминають десятою дорогою, а контактів з її хворими бояться як вогню.

А я зібрався туди йти. За власною забаганкою, а не з чийогось злого повеління. І вела мене туди журналістська етика й обов’язок.

В тлумачному словнику надибав ще й таку цитату до слова «проказа» (з Ю. Смолича): «Може, в цих місцях лютує якась із жахливих і нерозгаданих південних пошестей… — Проказа! Лепра! — здригнувся Сахно на свою здогадку».

Виявляється — це я тоді для себе відкрив, — в Україні є лепрозорій — в одній з її південних областей (у якій — промовчу), на межі з Придністров’ям. У ті часи — найбільша в Радянському Союзі резервація для хворих на лепру. І туди, на зустріч з прокаженим, а отже, потенційно небезпечним, в лікарню— колонію (чи й тюрму — за колючим же дротом!) я й поїхав. Всю дорогу я ні-ні та й непокоївся: а раптом, не доведи Господи, підхоплю?

Журналістська цікавість до всього незнаного мені таки пересилила і я поїхав. На південь — скажу так, — України, до тамтешньої колонії прокажених (казали, їх там чоловік двісті), щоб зустрітися з ним, карачаєвцем з Великого Кавказу на ймення Урмат Бек, долею якого я тоді зацікавився і навіть збирався про нього щось там писати.

Лікарня знаходилась на околиці якогось села, під яром і була обнесена високим і щільним зеленим парканом, добряче правда, облупленим, поверх якого тягнувся колючий дріт. Мда-а…

Розташовувалась вона в якомусь прадавньому, напівзруйнованому замку (на території були новіші будівлі, адміністративний корпус тощо), у якому під час Другої світової були німецькі казарми. Хворі тулилися по п’ять чоловік у кімнаті із склепінчастою стелею і товстими — чи не фортечними — стінами.

Ось і контрольно— пропускний пункт, озброєна сторожа, яку хотілося назвати вартою.

А навколо паркану зарості кропиви, будяків, чортополоху, одне слово, забутий закутень світу.

Зустріч з моїм героєм відбулася за сприяння головного лікаря. Він мені й дозвіл дав відвідати лепрозорій, сказавши при цьому: «Не дрейф, журналісте, — панібратськи так порадив. — Я тут сиджу вже десять років, а бачиш — живий, здоровий, слава Богу. (Він був тлустий, білий халат аж тріщав ньому — і страждав ядухою). — Лепра чіпляється в першу чергу до тих, хто її боїшся. Сподіваюсь, ти її не боїшся? І правильно робиш, бо тих відчайдух, кому вона до фені, зараза обминає». Лікарня вважалася санаторієм для специфічного контингенту хворих.

Нікого в лепрозорії і не виліковували, але спасибі, що хоч турбувалися про хворих, які мали сякий-такий харч, затишок і притулок. А навколо паркану зарості кропиви, будяків, чортополоху, одне у світі, що їх навідріз відмовився приймати, і взагалі, мати з ними справу.

Урмат Бек, особа кавказької національності, як представив його головний лікар, виявився маленьким сухеньким чоловічком віком під сорок, хоч на вигляд значно старший, з покрученими ногами, власне, обрубками ніг, що залишилися від колись невтомних його ніг горця і геолога і пересувався на милицях. Руки, теж мав покручені. Проте обличчя було ще чистим, хоч і безбровим — лепра його обминула — поки що, — що є рідкістю для такої категорії хворих. Тільки очі — чорно-сизі, були ще молодими. Принаймні, не згаслими і в них ще ніби спалахували якісь іскринки, підкреслюючи, що він ще живий. Хоч і схожий на ходячий труп.

Проказа — одна з найжахніших і найдавнішніх хвороб людства. Про неї навіть згадується у Ветхому Завіті, але лікувати її медицина ще й досі не вміє і не знає як, але цим інфекційним хронічним захворюванням страждають не всі, а лише від 5 до 10 відсотків осіб, які схильні хворіти лепрою. Решта щасливо її обминає, хоч і має до неї схильність. Ось тільки спробуй дізнатися, до якої групи ти належиш: до тієї, що може захворіти, чи до тієї, що хоч і схильна, але не захворіє. І вважається, що проказа передається при простому дотику хворого до здорового. Особливо, при тривалому контакті шкіри — тоді зараження відбувається стовідсотково. І все ж деякі спеціалісти вважають, що зараження відбувається лише як наслідок вдихання бактерій, що вилітають з носа чи рота хворого. (Я ледве втримався, щоб не відсахнутися від Урмата, чи не затуливши собі носа й рота, притьмом не кинутися навтьоки). А ще вважається, що не останню роль тут швидше всього відіграє спадковість. (У моєму роду, слава тобі, Господи, ніхто цією заразою не страждав). Але достеменно так ніхто й не відає, що таке лепра і за яких умов вона нападає на людину, — цим вона і небезпечна. І водночас — страшна.

У світі нині від 12 до 15 мільйонів хворих на проказу. І щорічно реєструється 600-800 тисяч нових випадків зараження — ось це мене тоді й непокоїло. Найбільше їх в Нігерії, Бразилії, В’єтнамі — в тодішньому СРСР їх було порівняно з азіатськими країнами, обмаль. Дріб’язок, бо в першу чергу її підхоплюють вузькоокі, і особливо в Індії.

В Індії й підхопив те лихо Урмат Бек з Великого Кавказу.