Льодовиковий період - Еберхард Паніц

— Театр, це — чистісінька брехня, — сказав він їй того ж вечора, вже при мені. Він тоді наче перевтілився, був байдужий до всього, що діялося довкола. Але мертвою хваткою вчепився за її руку й не відпускав од себе, коли ми з доктором хотіли забрати Ксенію.

— Я втекла від нього до кімнати для хворих, — зізналася вона тепер. Вона вже не знала, що робити, дикі ревнощі, нікчемний страх за самого себе, розпачливе намагання оволодіти нею, яке щоразу закінчувалося мало не бійкою, — цього не можна було вже терпіти. — Зараз я на роздоріжжі: чи піти мені з готелю, чи лишитися.

— Лишайся, — сказав я не вагаючись. Тільки коли вона важко зітхнула й прихилилася до мене, я збагнув, яке це має значення для неї й для мене. Після першого враження, після наших розмов біля каміна тепер вималювалося щось інше. Зайнявши очікувальну позицію й не знаючи, чого можна чекати одне від другого, ми перезирнулись.

— Я б справді дременула звідси, повір мені, — запевнила вона, киваючи під ліжко, де стояло її й моє взуття. — З тобою чи без тебе, краще з тобою. Я запланувала це зразу, як тільки ти з’явився в цьому готелі.

— Але вдавала з себе зовсім іншу людину, — відповів я, хоча ще тоді почав здогадуватися, чому вона так уперто прагнула знайти своє взуття. Тепер же я дізнався й інше: це вона разом з доктором допомагала втекти моїй сестрі й Аншюцові.

— Мені це дуже імпонувало, не кажучи вже про благородну мету їхнього вчинку, — заявила Ксенія, назвавши доктора, Еву й Аншюца гідними поваги, мужніми людьми, яким треба беззастережно довіряти. — Я переконана, що ми якось викрутимось, правда ж?

Зависнувши поміж життям і смертю, я мучився, не знаючи, чим керуватися, розумом чи почуттями, й не міг ствердно відповісти на її запитання, хоч дуже хотів цього. Знизавши плечима, я підвівся, сів на стілець і порадив Ксенії бодай кілька годин поспати. У ту ж мить, наче громом вражений, я заснув сам.

Мені снилося, наче я чую дзвони, бачу церкви та фабрики, в яких пооблуплювалася штукатурка. Я бачив дим, снігову заметіль, що знялася до самого неба, бачив наше взуття й зелені сліди від босих ніг, а навколо тих слідів кружляли метелики; бачив свою сестру, доктора й Аншюца — вони збирали гриби в лісі, де всі дерева були повалені.

А далеко-далеко за спаленим гаєм я побачив і дивного велетенського гриба. Цей гриб кілька разів зблиснув — і зелене листя зайнялось. У диму й тумані зник автомобіль. На нього звалилося небо, яке почорніло до самого обрію.

Стогін, лемент і знову цей бентежний передзвін. Гармата, на якій лопотіла від вітру жалобна пов’язка, схилила ствол над могилою, яку вже було закидано землею й квітами — їх моя сестра брала з кошика й розкидала в усі боки.

Співали діти, голос свого сина я розпізнав серед багатьох сотень інших голосів. Його обличчя почервоніло, ріденьке русяве волосся блищало й від переляку настовбурчилось. Усвідомлюючи свій обов’язок, він доклав усіх сил і таки зборов себе, щоб дочитати до страшного кінця ту дивовижну казку про погаслі свічки й глибоке озеро, де потонув його улюблений принц. Зло налякало його, а за добро він уболівав даремно. Автомобіль зник за небокраєм, чи звалився в провалля, чи просто з’їхав з гори, і там для нього вже не було перешкод. Якась рука кивнула мені, покликала до себе, доторкнулася до мене, я, перелякавшись, прокинувся, та зразу й заснув знову.

Якби я був сам, мені перехопило б подих, я задихнувся б. У сні, хоч як я розпачливо захищався, чиїсь руки обхопили мою шию й хотіли задушити в мені останню волю й останню віру. Усе в мені запротестувало — біля мене стояли моя сестра, Аншюц і доктор. Я упав невідь-куди, перевернувся на твердій підлозі, застогнав і побачив перед собою обличчя, яке колись бачив у фільмах і на театральних сценах. Марія Стюарт і леді Мілфорд, свята Іоанна й нечестиві грішниці, різні погрози й пророкування, але один і той самий голос.

Не було більше ні диму, ні грибоподібної хмари, були тільки рівненько підстрижений газон і лиглий сніг. Розкидані на траві зів’ялі віти повипускали бруньки. Метелики не перетворювалися більше на гусінь і не повзали по купах попелу, а високо злітали на своїх барвистих крильцях до листочків і квіточок. Скрізь на буреломі, навіть на сухих і чорних, мов смола, стовбурах, буяла свіжа зелень.

Я дихав спокійно, а відчувши на собі теплу руку, прокинувся, не знаючи, де перебуваю. Тоді побачив клаптик неба, забите дошками вікно, — вгорі одна дошка відстала на ширину долоні, — стіну, ліжко та усміхнене обличчя жінки, яка схилилася наді мною.

— Так, — сказав я. Так — цьому снові, життю, коханню, цій жінці.

Не розпач і не холод зблизили нас. Ми знайшли одне одного ще в напівсні, без будь-якої причини. Ми ледве помітили, як зникла темрява й засірів світанок. За кожним нашим подихом щораз більше наближався до нас наступний день, наше сподівання, і нам не було потрібно жодних пояснень, жодних запевнень.

Ліжко було вузьке й вогке. Нам стало гаряче, ми повідкидали подушки. І не помічали, що коліньми чи ліктями наштовхуємося на стіну. Доторкнувшись одне до одного, ми вже не знали впину, забули про страх і сором. Для нас не існувало ні минулого, ні страшної сучасності, ми навіть не думали про смерть.

Після палких обіймів ми поринали у напівсон і, прокидаючись, кожного разу бачили, що ми знову в обіймах одне одного. Короткі щасливі сновидіння чергувалися зі щастям наяву. Невгамовний взаємний потяг, здавалося, не має меж.

— Так, так, — шептав я Ксенії, й вона повторювала те саме банальне, беззмістовне, категоричне:

— Так!