Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83 - Володимир Іванченко

За холодною зовнішністю Терези де Бурже приховувалась палка натура, яка прагнула гострих відчуттів. Водночас графині була властива і практичність. Розуміючи, що, ставши дружиною пірата, їй доведеться порвати будь-які зв’язки з батьківським домом, тобто втратити можливість одержати посаг, вона хотіла, перш ніж піти до вінця, забезпечити своє майбутнє. Джеремі пообіцяв усе влаштувати. Його саме повідомили, що з перуанського порту Кально вийшов галеон із золотом. “Блек дез” негайно рушила йому назустріч, до Магелланової протоки.

Іспанські галеони були особливо міцні, збудовані спеціально для перевезення цінностей, і їх важко було потопити. На них установлювали могутню артилерію і плавали добірні, добре озброєні команди. Тридцятидвогарматна бригантина, на борту якої було півсотні піратів, ішла проти громадища, яке мало вісімдесят чотири гармати і майже двісті аркебузів.[1]

Джеремі звик перемагати. Тепер, коли цього вимагали інтереси його одруження, він жадав перемоги в два рази дужче. Примара багатої здобичі потягнула за капітаном усіх піратів. Брак сили їм компенсувала відвага.

Ось уже в борт галеона вчепились абордажні гаки, почався запеклий рукопашний бій, і раптом… Рідко коли пірати відступали, одначе тепер мусили тікати. Добре, що вони вчасно помітили, як із затоки вийшли ще три іспанських кораблі — бриг і два фрегати. Це був запізнілий ескорт галеона, про нього пірати не знали.

Фрегати погналися за бригантиною. Вона мчала на схід, куди віяв попутний, вітер. Іспанці не відставали. Від швидкохідного піратського корабля вони трималися всього за дві-три милі. При світлі місяця, їм добре було видно бригантину навіть уночі.

Наступного ранку один з піратів, видершись на фок-щоглу “Блек дез”, несподівано гукнув:

— Земля!

Просто по курсу показався невідомий берег. До нього було миль вісім. Над морською гладінню чітко вималювалися високі похмурі скелі, порізані численними бухтами. На підступах до них скрізь із води стирчало каміння.

Бригантина попала в пастку. Повертати на північ чи на південь, щоб обійти неждану землю, не було сенсу. У боротьбі з галеоном “Блек дез” дістала значні пошкодження, і в бейдевінді[2] іспанці легко б її наздогнали. Піратам лишалось або викинутись на невідомий берег, якщо буде можливість підійти до нього, або здатися на милість переслідувачів, котрі, з усього видно, вирішили за всяку ціну розправитися з ними.

Керманич бригантини правив до берега. Ще п’ять миль, чотири… І раптом вітрила почали обвисати. Вітер, який щойно дув рівно, затих. За милю від берега бригантина зупинилася. Втратили швидкість і кораблі іспанців.

До полудня бригантина і фрегати лежали в дрейфі, чекаючи, коли подме вітер. Іспанцям здавалося, що пірати від них не втечуть. Із фрегатів бачили і неприступний скелястий берег, який тягнувся далеко на північ та південь, і непрохідне каміння поблизу нього. Переслідувачі знали також, що в бейдевінді іти із звичайною своєю швидкістю бригантина не зможе. Вони зрозуміли це уже в перші години погоні.

Доля була ласкава і зберегла піратам життя й свободу, а капітанові подарувала до того ж і місце в історії.

Опівдні на море упав туман. Простір, який відділяв бригантину від фрегатів, затягнуло густою сизою завісою. Скориставшись цим, пірати на шлюпках рушили до берега. На буксирі вони тягнули за собою бригантину. Продовольство, барильця з прісною водою та корабельні цінності перевантажили в шлюпки.

Джеремі надумав обдурити іспанців. Він був певен, що “Блек дез” на каміннях розіб’ється. Але там, де не пройде великий корабель, можуть пройти шлюпки. І коли туман розвіється, іспанці, побачивши розбитий піратський корабель, звісно ж подумають, що його екіпаж загинув. А тим часом пірати сховаються де-небудь за скелями.

Проти всякого сподівання, в ряді каміння знайшовся прохід і для бригантини. Тоді Джеремі змінив план. Пірати заховалися за скелями самі і заховали від іспанців бригантину. На камінні ж залишили розбиту шлюпку, клапті старих вітрил та інші суднові дрібниці, які при корабельній аварії повинні були випливти. Для більшої переконливості у розколині одного з підводних каменів закріпили верхню частину поламаної грот-щогли.

Джеремі не помилився. Його щасливий роджер не підвів команду бригантини й цього разу. На фрегатах справді подумали, що пірати загинули. Задоволені іспанці повернули назад. Їх не зацікавив невідомий берег.

Честь першовідкривача Фолклендських островів дісталася піратові Джеремі Девісу, або Джону Фредеріку Девісу.

…Всю другу половину квітня 1965 року в п’ятдесятих південних широтах Атлантики вирували шторми. “Шалені” п’ятдесяті виправдували свою назву. Тиждень наш корабель ішов крізь ураган. Люті хвилі, перекочуючись через палубу і надбудови, вибили двері в стерновій рубці, зірвали з балок дві шлюпки правого борту і взагалі накоїли лиха. Треба було десь заховатися від шаленого вітру і всьому давати лад. Капітан прийняв рішення іти до Фолклендських островів.

Зручну бухту знайшли біля острова Нью-Айленд. Із двохсот островів Фолклендського архіпелагу він, мабуть, найменший. Як сказано в лоції, його площа не перевищує і сорока квадратних кілометрів. Це схожий на бумеранг шматок землі, над яким вільно гуляють усі океанські вітри.

Ще здалеку я побачив у бінокль на березі бухти біленький будиночок і кілька господарських споруд із дощок та гофрованого алюмінію. Від будівель до берега тягнулася вузенька дощата естакада, підведена до монолітного пірсу. Біля причальної стіни стояла невелика парусно-парова шхуна.

Мрячив дощ, і острів мав сумний вигляд. За похмурими стрімчастими скелями тягнулися бурі пагорби без жодного дерева. По розпадинах бродили коні, корови та вівці. Всі прибережні скелі були обліплені птахами. Видніли колонії пінгвінів, зграї альбатросів, диких гусей та бакланів. На краю однієї кручі серед безлічі пінгвінів стояв, дивлячись на море, рудий у білих яблуках бугай. На шиї у нього на ланцюжку теліпався товстий цурпалок — відомий засіб проти надмірної жвавості.

Більш незвичне сусідство важко було й уявити: пінгвіни і… домашній бугай!

Через п’ятнадцять хвилин після того, як ми зайшли до бухти, шхуна відчалила від пірсу і рушила до нас. Біля нашого борту вона круто розвернулась і, різко подавшись назад, зупинилась. Це було старе китобійне судно, збудоване, мабуть, наприкінці минулого століття. Обшитий почорнілими дошками яйцеподібний корпус, високо піднята різьблена корма і зсунуті до бортів два коротких бушприти давали можливість на площадці між ними встановити гарпунну гармату. За грот-щоглою просто з палуби виростав невисокий димар.

Колись такі шхуни будували норвежці. За своїми мореплавними якостями та міцністю вони довго були серед китобійних суден найкращими в світі. Відважні вікінги ходили на них в Антарктиду і полювали на китів навіть серед крижин моря Росса. Шхуни