Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83 - Володимир Іванченко

— Ну то й що! Зараз я співатиму. Хочете, капітане?

— Звичайно, Томмі. Якщо в тебе є голос.

Вдячний відважному хлопчикові, Джон намагався вгамувати хвилювання, яке несподівано пойняло його. Хлопчик заспівав:

Тримай, стерновий, штурвал,

Розплата — твоя голова

За точний курс корабля,

За даль, де лежить земля!

За серця гарячу кров,

За щастя, життя і любов

Розплата — твоя голова.

Сміліш! Двох смертей не бува…

Джон ніколи не плакав. Але тоді він, здається, все-таки заплакав. Слухаючи хлопчика, плакали всі пірати. Цей маленький Том був їхнім добрим генієм.

Притихли й маркізанці. У їхніх чорних очиськах застиг подив. Мабуть, такого полоненого вони ще не бачили.

А хлопчик співав, і до всього йому, здавалось, було байдуже:

Доля морська — то красива казка

Для бездомних, як ми, смільчаків.

Всіх нас чекає фатальна розв’язка -

Ну, то що ж! Недоречний тут гнів.

Вже нам прощення не ждати від бурі,

Бог нам погрожує вже давно.

Ну, то що ж! Нарікати не будем.

У цей час з протилежного боку ущелини над прірвою повис міст із колод. Він виліз десь із кущів. Товсті подвійні ліани обережно опустили його на край стежки.

Маркізанці ще хвилину стояли ніби зачаровані. Потім кинулися до кліток, підхопили їх і підтюпцем побігли вперед.

Коли Джона перенесли через міст, за кущами він побачив велике безлісе плато, на якому височіли сірі кам’яні мури — фортеця. Навіть у своєму безнадійному становищі Джон здивувався. Ці канібали вміють, виявляється, будувати не тільки розсувні мости, а й справжні фортеці. Спостережні вежі, велика кількість бійниць для каменеметальних пристроїв, зубчасті ворота із щільно збитих стовбурів залізного дерева.

У душі Джона наростав відчай. Він думав про втечу, але звідси, видно було, не втекти.

Триста років майорів над океанами роджер роду Девісів, триста років їм щастило. Двох Девісів повісили, троє загинули в бою. Але то були не ті, кому батьки заповідали свій прапор. Девіси, які плавали під роджером Джеремі, поразок не знали. І ось такий кінець.

Вже у воротах фортеці Джон знову згадав убитого ним альбатроса. На мить йому здалося, що чорний птах літає над ним. Його напружені нерви повільно розслаблювались.

Якби хто тієї хвилини сказав, що його зірка не така вже й трагічна і для нього загалом усе скінчиться щасливо, він би, звичайно, не повірив. Як і всякий приречений, він іще на щось сподівався, але розум надію відхиляв.

Скутий тіснотою клітки, Джон відчував, яким важким стає його заніміле тіло. Серце то завмирало, то, раптом прокинувшись, тріпотіло в дрібному ознобі.

— Гей, ви, в клітках! — закричав він раптом зі злістю. — Ви мене чуєте?

Кілька голосів відповіло:

— Говори, капітане, ми слухаємо.

— Ці дикуни нас не розуміють. Поки ми разом, треба обміркувати, як будемо діяти.

— Так, капітане, — зітхнув за Джоном чілієць Фернандес. — Я волів би загинути в бою, не так прикро. Але голими руками цих кліток не зламаєш.

— У мене в кишені лишився складаний ніж. Вони не знають, що в нашому одязі є кишені. Чуєте, не будьте ідіотами, у кого лишилися складані ножі, не пускайте їх у хід передчасно…

Сильний удар кінцем палиці в спину примусив Джона замовкнути. Маркізанці, мабуть, здогадалися, про що йшла мова.

Стіна фортеці оточувала селище, яке потонуло в зелені — кілька десятків бамбукових хатин з високими гостроверхими дахами. Вони стояли на кам’яних підмурівках, ніби на широких довгастих столах. Перед кожною хатиною, на майданчику, який правив за подвір’я, була видовбана овальна чаша — басейн для купання.

Полонених несли в центр селища, на велику, обсаджену квітами площу, на якій у цей час було багато людей. Пропускаючи воїнів з клітками, натовп поспішно розступався.

Край площі на помості з колод, застеленому голубими циновками, підігнувши під себе ноги, сидів кремезний сивий маркізанець, у якого все тіло — навіть губи, повіки і мочки вух-було в татуюванні. В руках він тримав прикрашену різьбленням та перлинами бамбукову палицю — символ влади дождя. По боках і за спиною старого маркізанця стояли три хлопчики з віялами з пальмового листя.

В урочистій тиші підійшовши до помосту, процесія з клітками зупинилась. Один з воїнів, мабуть, старший, розмахуючи руками, почав збуджено щось розповідати вождеві. Мабуть, про те, як вони вдало захопили стільки полонених. Вождь слухав, схвально киваючи головою. Його обличчя було уважним і суворим. Раптом він стрепенувся. Джон почув, як він нетерпляче крикнув:

— Хамаї! Несіть сюди!

Одразу весь натовп захвилювався, всі почали кричати:

— Ена оїа! Ена оїа! Ось він! Ось він!

Джон насторожився. Він зрозумів, що той воїн розповідав про маленького Тома.

Змучений безсонною ніччю і всім пережитим за цю добу, хлопчик усе ще тримався із зухвалою безстрашністю. Коли його клітку піднесли до вождя, він презирливо сказав:

— Каоха, таїпі! Здрастуй, людожере! — На “Флайїн стар” ці два полінезійських слова знали всі.

Від несподіванки вождь спочатку оторопів. Потім гмукнув, усміхнувся і нарешті вибухнув голосним реготом.

— Оїа тане, оїа тане, — заходячись від реготу, повторював він.

Тепер розгубився Том. Побачивши поруч із собою клітку капітана, він мало не заплакав:

— Сер, що йому потрібно?

— Він каже, Томмі, що ти справжній мужчина. Тримайся, хлопчику.

В очах юнги сяйнула безсила ненависть:

— Проклятий таїпі!

— Так, Томмі, але будь розсудливим. Здається, ти їм подобаєшся.

— Не хочу я їм подобатись. Вони все одно з’їдять нас… Ти розумієш, хто ти? — ковтаючи сльози, закричав він вождю. — Ти таїпі, брудний таїпі!

— Ви чуєте, я ж казав, що він справжній мужчина! — захоплено вигукнув вождь. — Мої воїни чули його пісні, я бачу його сміливість, він буде моїм сином! Я візьму його в свій дім, нехай це знають усі! — І, стримуючи запал, ласкаво звернувся до Тома: — Каоха, оїа тане. Здрастуй, справжній мужчина. Уа таїпі. Так, я людожер. Уа паїа вау. Але я ситий, твоє тіло мені не потрібне.

Він говорив, що вже старий і що в нього немає дітей. Проте великий бог Тікі почув його молитву і послав йому сина, хорошого сина, він це бачить.

З натовпу лунали радісні вигуки. Всі захоплювалися Томом і раділи щастю вождя. Певне, всім здавалося, що таким же щасливим має бути і маленький Том.

— Син вождя, — ревла площа, — виходь з клітки, співай свої пісні!

Відкривши клітку Тома, двоє воїнів схилились перед ним у шанобливому поклоні. Юнга затремтів від страху, мабуть, думаючи, що настала його остання година.

— Виходь, Томмі, і не показуй, що ти їх злякався, — сказав