Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

Цієї пізньої пори і замок, і місто спали міцним сном, і дорога була майже безлюдна. Лише один-єдиний вершник, юнак років двадцяти, зодягнений у добротний дорожній костюм, повільно, мов би в нерішучості, їхав у напрямку замку. Час від часу він узагалі зупинявся й озирався довкола. В такі хвилини погляд юнака робився замріяним і трохи сумним, а затамована ніжність у його очах непомильно вказувала на те, що цей гірський край був його батьківщиною, країною його дитинства, яку він, з власної волі чи то з примусу, залишив багато років тому, і тепер, після довгої відсутності, знов опинився серед цих високих гір, де минули його дитячі літа. Той замок на пагорбі біля гірської річки колись був його домом…

Гори ті звалися Піренеї, річка — Ар’єж, замок — Тараскон, а юнак, про якого ми щойно згадували, був Філіп Аквітанський, ґраф Кантабрії та Андори. Зрідка його звали Коротуном, бо вдався він невисоким на зріст, а найчастіше — Красивим або Красунчиком, і це прізвисько не потребувало якихось особливих коментарів. Філіп справді був дуже вродливий: у його бездоганно правильних рисах обличчя навіть найприскіпливіший погляд не віднайшов би ні найменшого ґанджу, а його розкішному золотавому волоссю позаздрила б чорною заздрістю мало не кожна красуня-білявка.

Щоразу, як його називали Красивим чи Красунчиком, Філіп поблажливо всміхався — загалом, йому подобалося це прізвисько. Однак усмішка його враз робилася гіркою, коли він чув своє ім’я з епітетом Справедливий — так звали його батька, герцоґа…

Дон Філіп, герцоґ Аквітанський, принц Беарнський, маркґраф Іспанський[1], князь-протектор Ґасконі та Каталонії, був найзаможнішим і наймогутнішим з усіх ґалльських вельмож, включно з самим королем. Він володів Ґасконню — однією з п’яти історичних провінцій Ґаллії, а також Балеарськими островами в Середземномор’ї і майже всією Каталонією (що теж була провінцією Ґаллії), за винятком ґрафства Барселонського. Вплив у решті трьох провінціях — Провансі, Ланґедоку й Савої — ділили між собою король, маркіз Ґотійський, герцоґ Савойський та ґраф Прованський; а в Лаґедоку, до того ж, помітну роль відігравали кастильські королі, які контролювали ґрафство Нарбон.

Варто зазначити, що в останні сто років правління ґалльських Каролінгів[2], яких зазвичай називали просто Тулузцями, оскільки вони були з роду ґрафів Тулузьких, королівство Ґалльське являло собою вельми непевне територіальне утворення. Бувши фактично союзом самостійних князівств, лише номінально підлеглих королю, Ґаллія перебувала у стані хисткої рівноваги. Ворожнеча між двома наймогутнішими князівськими родами, герцоґами Аквітанськими та ґрафами Прованськими, що незмінно передавалася від батька до сина впродовж уже кількох поколінь, насправді була майже нічим не завуальованою боротьбою за ґалльський престол, яка набувала дедалі більшої сили в міру подрібнення королівського домену на окремі ґрафства. І лише завдяки підтримці з боку маркізів Ґотійських та герцоґів Савойських, чотирьом останнім королям Ґаллії вдавалося втримати в своїх руках кермо верховної влади.

У середині п’ятнадцятого сторіччя суперництво за королівську корону трохи вгамувалося, та цього приводу ніхто не мав жодних ілюзій — то був лише затишок перед бурею. Після смерті в 1444 році шаленого Людовіка VI Прованського молодий король Робер III встановив опіку над його шестирічним сином-спадкоємцем і на якийсь час позбувся загрози своєму благополуччю зі сходу. Що ж до Аквітанії, то її теперішній герцоґ ніколи не висував претензій на королівський престол і ніколи (за винятком одного випадку, про що ми згадаємо в належному місці) не конфліктував з королівською владою.

Вже чверть сторіччя правив Ґасконню та Каталонією герцоґ Філіп III Аквітанський, і всі ці роки в його володіннях панували мир та злагода. Він не був надміру честолюбним, цілком задовольнявся тим, що мав, і ніколи не зазіхав на чужі землі. Нещасливий в особистому житті, герцоґ увесь свій час, усю свою енерґію, всі свої сили віддавав державним справам. Він відзначався винятковою безкорисливістю й загостреним почуттям відповідальності перед людьми, Богом і, що найголовніше, перед власним сумлінням. За його врядування Ґасконь, Каталонія та Балеари процвітали, зростав добробут усіх його підданих, безжально викорінювалася злочинність, дедалі менше селян ішло в лісові розбійники — почасти тому, що це стало надто небезпечним заняттям, та здебільшого через те, що герцоґ нещадно боровся зі свавіллям місцевого чиновництва, не дозволяючи йому серед білого дня грабувати простий люд. Отож і не дивно, що ґасконці та каталонці, які полюбляли нагороджувати своїх правителів влучними прізвиськами, називали герцоґа Філіпа III Аквітанського Справедливим…

Найменший син герцоґа, також Філіп, але прозваний Красивим, Красунчиком за свою вроду і Коротуном — за зріст, сумно всміхнувся й прошепотів з гіркотою в голосі:

— Справедливий… Довго ж мені довелося чекати твоєї справедливості!

Філіп нарешті прийняв рішення, повернув свого коня і попрямував геть від Тараскона.

„Ні,“ — вирішив він. — „Перед батьком я з’явлюся при денному світлі, а не під покровом ночі. Хай він привселюдно скаже те, про що написав мені в листі. Нехай усі знають, що я не блудний син, який із каяттям повернувся до отчого дому, радше якраз навпаки… А зараз…“

Філіп приострожив коня, і той побіг швидше по широкій дорозі, що змією звивалася поміж пагорбами і зникала вдалині серед гір. Там, попереду, в двох годинах їзди звідси, розташувався замок Кастель-Ф’єро, родове гніздо ґрафів Капсірських, господарем якого був кращий друг дитинства Філіпа і його ровесник Ернан де Шатоф’єр.

Весняний ліс купався в останніх променях вечірнього сонця. Налетів свіжий вітер, зашумів у кронах дерев, повіяло приємною прохолодою — особливо приємною після такого спекотного дня. Всі лісові мешканці пожвавішали, підбадьорилися, на повен голос заспівали пташки, проводжаючи вмирущий день, і лише самотній вершник, що очевидячки заблукав у лісі, нітрохи не радів цій ласкавій вечірній порі. Відпустивши