Смертонавти - Тед Косматка
-- Вона мертва вже тисячі років, -- сказала я заплаканому Луїсу.
Він підвів погляд на мене.
-- Так не мало бути.
-- Вона померла, коли в неї зупинилося серце, як тільки її заморозило.
Він поглянув на її тіло. Доторкнувся щоки. Один, потемнілий від води локон прилип до обличчя.
-- Вона стільки пережила.
Я подумала про свій червоний саронг, про батька.
-- Мендоза померла вже давно, -- сказала я. – Просто ти тільки зараз довідався про це.
-- Ти в це віриш? – запитав він.
-- На це питання тобі доведеться відповісти собі самому, -- сказала я. – Про всіх, кого ми залишили дома.
--*--
Мене найбільше діставав сміх Мендози. Те, як вона сміялася в найменш відповідний час, немов була божевільною. Ми були однолітками, мали по двадцять шість років. Вона була одного зі мною росту, і така ж гарненька, хоча Джон заперечував це, навіть після того, як переспав з нею.
Залізши мені на койку, вона прошептала:
-- Розкажи мені щось про себе.
-- Що? – запитала я, не в настрої на ігри.
-- Якийсь секрет. Щось, що ти нікому не розповідала, -- вона замовкла і потягнулася, засунувши ногу мені між ноги й розділивши їх. – Ну?
Я довго дивилася на неї.
-- Мої секрети не схожі на твої, -- сказала я.
--*--
Я допомагаю Джону стати на ноги. Він занадто великий, щоб підняти його, але на щастя може ходити. По розтопленій кризі я веду його в житловий блок. Він послушно дозволяє себе направляти. В мене виникає невиразне почуття, що він хоче догодити мені. Може така його справжня натура, адже зараз він позбавлений всього іншого. Я кладу його на койку і засуваю замок. Мені подобається його натура, вирішую я.
-- Добраніч, -- кажу.
Проте я знаю, що він не спатиме. Цілими днями ніхто з нас не може спати після кріосну. Він буде лежати в темряві й кліпати очима, нерухомий і порожній.
Я спускаюся по драбині в лабораторію, відчуваючи, як сила тяжіння зміщується в бік, в міру того, як зі скороченням радіуса дуги, зростає сила Коріоліса. Світло вмикається автоматично. Всередині панує невагомість. Навколо мене цілий корпус Пілігрима обертається зі швидкістю хвилинної стрілки годинника.
Розмороження клітин – клопіткий процес. Я ще раз переглядаю список стандартних операційних процедур, щоб впевнитися, що я все розумію – але мені важко зосередитися, все прописано надто детально. Потрібно перекласти технічну мову на порядок дій, які можна виконати, отже я пишу на полях: зробити це, потім те, а потім ще щось. Збоку я додаю маленькі цифри. Пишу для себе додаткові нотатки на дошці. В кутку я бачу запис Таль’є. Йому, мабуть, років 500.
“Максимальний біоредукційний потенціал живих клітин пропорційний до їхньої витривалості на окислювальний стрес, спричинений іонізуючим випроміненням. (Субатомними частинками). Тамоксифен стримує детерміністичні ефекти, але виключно при концентрації токсичній для життя клітин. Тримайся тепло, Олю. Таль’є”.
Я перечитую записку чотири рази. Роблю це, щоб не почуватися такою самотньою. Під запискою залишаю відповідь:
“Тут не буває тепла. Оля”.
Я причіпляю фломастер назад на липучку. Тоді починаю працювати над культурами 1GF-1, які дозволять нам з Джоном пережити наступний стрибок.
--*--
На початку місії я аж ніяк не була самою розумною. Просто так склалося.
Тому що кріосон шкідливий. Він впливає на нирки, печінку і мозок. Він впливає на всі органи й системи тіла. І на кожного він впливає по іншому.
Після стрибка ти вже не та сама особа, що раніше.
Як бортовий лікар, тільки я маю доступ до файлів. Середній I.Q. команди був 159. Крім того, що в нас усіх ступінь доктора, ми – творці. Яйцеголові, здатні щось зробити. Ми – корисні. В цьому наша сутність.
Після четвертого пробудження Брахам почав ковтати слова. Він міг спілкуватися, але не міг вчитися. Широке джерело його знань – колись справжнє внутрішнє море – перетворилося у неспокійні й небезпечні протоки, завихрення дивних потоків і непередбачуваних підводних течій. Після четвертого стрибка, він почав говорити “пацифічно”, замість “специфічно”. Проте це і далі був Брахам, і це було найгірше, бо він усвідомлював свою втрату.
Я не пролила ні сльозинки за Мендозою, а тоді розревілася. Мовчки залізла в койку і плакала.
Пошкодження мозку перманентне. Це місце шліфує твої таланти, поки вони не стають гладкими, плоскими, а потім зникають. Тоді воно береться за тебе.
Після четвертого стрибка, коли почали проявлятися пошкодження, я зрозуміла, що потрапила до везунчиків. Мій занепад буде проходити по більш плавній траєкторії.
Ми гадали, нам знадобляться два стрибки, може три. Ми гадали, що повернемося на Землю в такому ж віці, як наші діти, в крайньому разі – онуки, на борту Пілігрима, набитого цінними науковими даними; але щось пішло не так, щось, чого я не розумію. Ми виконали вже шістнадцять стрибків і не знайшли дорогу додому. Мені бракує мужності підрахувати затрачений час.
Запато пощастило найбільше. В нього ніколи не боліла голова. Він виграв у генетичну рулетку. Ще на Землі, НАСА почала вивчати чому деякі люди зносять кріосон краще, ніж інші. Вони вивчали дієту, заняття спортом і два десятки інших факторів, але врешті-решт все звелося до генів. Звичайних генів. Звичайне везіння.
Інколи я фантазувала, що маю з ним дитину. Я уявляла собі, якою вона була б – маленький темношкірий геній з кучерявим волоссям; наше об’єднане ДНК в подорожі до зірок –
