Господиня - Стефані Маєр

З іншими також, але в першу чергу з Іяном. Серце провалилося в п’яти. За увесь час мого перебування серед людей я встигла чимало, та мені ще жодного разу не було так нестерпно, так гостро боляче. Навіть рішення проміняти своє життя на життя шукачки — мене мов кинули в безкраю пустелю болю — було прийняти легше, тому що я бачила перспективу, розуміла, навіщо я це роблю. Прощання з Іяном краяло серце гострим лезом; воно заступало собою всю перспективу. Хотілося знайти вихід, будь-який вихід, аби вберегти Іяна від болю. Та виходу не було.

Єдине, що може бути гіршим, — це прощання з Джаредом. Воно роз’ятрить і розкрає серце. Бо Джаред не відчуватиме болю. Його радість затьмарить смуток і втрату.

Що ж до Джеймі, то я вирішила, що не прощатимуся з ним зовсім.

— Вандо! — голос Дока прозвучав різко.

Я поквапилася до ліжка, над яким він схилився. Ще здалеку я побачила, як маленька смаглява рука, яка нещодавно звисала з ліжка, стиснулася в кулак і розтиснулася.

— Ах! — пролунав із людського тіла добре знайомий мені голос шукачки. — Ах!

У кімнаті запанувала цілковита тиша. Всі подивилися на мене, так ніби я найкраще розумілася на людях.

Не випускаючи з рук контейнера, я підштовхнула ліктем Дока.

— Побалакайте з нею, — прошепотіла я.

— Е-е-е… Агов? Ви чуєте мене… міс? Ви в безпеці. Ви мене розумієте?

— Ах! — простогнала вона. Її повіки здригнулись і розплющилися, очі швидко сфокусувалися на обличчі Дока. Судячи з усього, дискомфорту вона не відчувала — «Знеболювальне» діяло, вона почувалася чудово. Її очі були чорні як онікс. Вони забігали по кімнаті, поки погляд не впав на мене; впізнавши мене, вона насупилася. Незнайомка відвела погляд і подивилася на Дока.

— Що ж, приємно повернути собі голову, — сказала вона чітким і гучним голосом. — Дякую.

Носительку шукачки звали Лейсі; лагідне, ніжне, жіночне ім’я — Лейсі. Як і мініатюрність тіла, воно зовсім не пасувало хазяйці, на мою думку. Це те саме, що назвати пітбуля Пухнастиком.

Лейсі здіймала багато галасу, як і шукачка, і постійно скаржилася.

— Вибачте, що я не стуляю рота, — торохкотіла вона, не лишаючи нам вибору — тільки вислуховувати її.— Я стільки років волала, а мене ніхто не чув. Стільки всього назбиралося — проситься назовні!

Як нам пощастило (в лапках)! Я була майже рада з того, що скоро звідси заберуся.

Одразу ж з’ясувалося, що моя відраза до цього обличчя нікуди не поділася, хоча свідомість шукачки начебто змінилася. Та видно, змінилася вона не настільки.

— Ось чому ти нам не подобаєшся, — оголосила Лейсі в перший же вечір, досі говорячи в теперішньому часі й у множині.— Коли вона усвідомила, що ти чуєш Мелані так само виразно, як вона мене, вона злякалася. Подумала, що ти про все здогадаєшся. Я — її найбільша, найсокровенніша таємниця, — Лейсі хрипло засміялася. — Їй не вдалося заткнути мені рота. Саме тому вона стала шукачкою — сподівалася, що це їй підкаже, як упоратися з носіями, які чинять опір. А тоді вона попросила прикріпити її до тебе, щоб вона могла бачити, як тобі вдається боротися. Вона ревнувала — як це було жалюгідно! Хотіла бути сильною, як ти. Ми розгубилися, коли нам здалося, що Мелані перемогла. Я в це не вірила, гадаю, насправді перемогла ти. То чому ти тут? Чому допомагаєш бунтівникам?

Я неохоче пояснила, що ми з Мелані подружилися. Лейсі це не сподобалося.

— Але чому? — домагалася вона.

— Мелані — чудова людина.

— Але як вона могла полюбити тебе?

«З тієї самої причини».

— Вона каже, що з тієї ж причини.

Лейсі пирхнула.

— Добре ти промила їй мізки!

«Ого, ця краля ще гірша за попередню».

«Ага, — погодилась я. — Тепер зрозуміло, чому шукачка так поводилася. Уяви тільки — тягати повсякчас у голові таку штучку».

Лейсі мала претензії не тільки до мене.

— Не могли ви кращого місця підшукати? В печерах так брудно! Може, неподалік є будинок?.. Що? По двоє в одній кімнаті? Розподіл обов’язків? Нічого не розумію. Ви маєте на увазі, що мені доведеться працювати? Ні, мені здається, це ви не розумієте…

Наступного дня Джеб улаштував їй звичну екскурсію, крізь зуби пояснюючи, як ми тут живемо. Проходячи повз кухню, де ми з Іяном і Джеймі саме обідали, він виразно подивився на мене, немов запитуючи: «Чому ти не дозволила Аарону пристрелити її, коли ще була можливість?»

Назирці за Лейсі ходив цілий натовп: кожен хотів побачити на власні очі диво. Здавалося, нікого не хвилює її… важкий характер — їй усі раділи. Всюди і завжди. І знову я заревнувала. Дурниці, звісно, — вона людина, втілення надії. Тут її домівка. Мене не буде, а вона зостанеться.

«Пощастило тобі», — саркастично прошепотіла Мелані.

Балакати з Іяном і Джеймі про те, що сталося, виявилося куди простіше, ніж я очікувала.

Жоден із них, із різних причин, не здогадувався і