Повернення з зірок - Станіслав Лем
— Я слухаю.
— Як ви орієнтуєтесь у нашому… нинішньому житті?
— Слабо.
— Ви сивий, Брег.
— А хіба це має якесь значення?
— Так. Сивина означає старість. Ніхто тепер не сивіє, Брег, раніше як у вісімдесят років, та й це буває рідко.
Не можна було не погодитись з ним: я майже не бачив старих людей.
— Чому? — запитав я.
— Є відповідні препарати, ліки, що затримують сивіння. Можна також повернути собі колишній колір волосся, хоч це й морочлива річ.
— Добре… — погодився я. — Але навіщо ви мені це кажете?
Я бачив, що він вагається.
— Жінки, Брег, — відповів він коротко. Я здригнувся.
— Чи це має означати, що у мене вигляд… діда?
— Діда — ні, скоріше — атлета… але ви не ходите без одягу. Особливо коли сидите, у вас вигляд… я хочу сказати… пересічна людина вважатиме вас омолодженим стариком. Після операцій реювенільної, гормонної і так далі…
— Кепсько, — сказав я. Не знаю, чому я так незручно себе почував під його спокійним поглядом. Він зняв окуляри й поклав їх на письмовий стіл. У нього були голубі, трохи сльозаві очі.
— Ви не розумієте багатьох речей, Брег. Коли б вас приваблювало цілковите самозречення, то тоді ваше «кепсько», може, було б і доречним, але… суспільство, до якого ви повернулися, не захоплюється тим, чому ви віддали більш ніж життя.
— Не кажіть так, лікарю.
— Кажу, бо так думаю. Віддати одне життя? Що ж, люди робили це споконвіку… Але віддати всіх друзів, батьків, родичів, знайомих, жінок… Адже ви пожертвували ними, Брег!
— Лікарю…
Мені було важко говорити. Я сперся ліктем на старий письмовий стіл.
— Крім жменьки спеціалістів, це нікого не цікавить, Брег. Ви це знаєте?
— Так. Мені сказали на Місяці, в тамтешньому Адапті… тільки висловили це… не так різко.
Ми мовчали.
— Суспільство, до якого ви повернулись, стабілізувалося. Живе спокійно. Розумієте? Романтизм раннього періоду астронавтики минув. Тут можна провести аналогію з історією Колумба. Його експедиція була чимось надзвичайним, але хто через двісті років після неї цікавився капітанами парусників? Про ваше повернення було два рядки в реалі.
— Лікарю, але ж це не має ніякого значення, — сказав я. Його співчуття починало мене дратувати більше, ніж байдужість інших. Але я не міг йому про це сказати.
— Має, Брег, хоч ви й не хочете з цим погодитись. Коли б ви були кимось іншим, я б промовчав, але вам слід знати правду. Ви — самітні. Людина не може жити самітньо. Ваші знання, те, з чим ви повернулися, є острівцем у морі неуцтва. Сумніваюся, чи багато людей виявить бажання слухати те, що ви могли б розповісти. Я належу до таких людей, але мені вісімдесят дев’ять років…
— Я не маю про що розповідати, — відповів я сердито — У всякому разі — нічого сенсаційного. Ми не відкрили жодної галактичної цивілізації. До того ж, я був лише пілотом. Вів корабель. Мусив же хтось це робити.
— Так? — тихо промовив він, підводячи білі брови. Зовні я залишався спокійним, але мене охоплювала лють.
— Так! Тисячу разів так! І ця байдужість, якщо вже хочете знати, тим більше мене обурювала, чим сильніше я проймався болем за тих, що не повернулися…
— Хто не повернувся? — запитав він спокійно. Його спокій передався мені.
— Багато. Ардер, Вентурі, Енессон. Лікарю, навіщо…
— Я розпитую не просто з цікавості. То була (повірте мені, я теж не люблю красивих слів) ніби моя власна молодість. Ви спричинилися до того, що я обрав собі саме таку професію. Тепер вона ні до чого, так само, як і ваша. Звичайно, ви можете цього не визнавати. Я не наполягатиму. Але я хотів би знати. Що сталося з Ардером?
— Точно невідомо, — відповів я. Мені вже було все одно. Чому й справді не розповісти? Я дивився на чорну потріскану поверхню письмового стола. Ніколи не думав, що це буде саме так.
— Ми вели два зонди над Арктуром. Я втратив з ним зв’язок. Не міг його знайти. Це його радіо мовчало, не моє. Я повернувся, коли в мене закінчувався кисень.
— Ви чекали?
— Так. Це означає — кружляв навколо Арктура. Шість днів. Точніше, сто п’ятдесят шість годин.
— Самі?
— Так. Мені не поталанило, бо на Арктурі виникли нові плями, і я зовсім втратив зв’язок з «Прометеєм». З моїм кораблем. Завихрення. Не міг повернутися без радіо. Це я про Ардера. Бо в зондах напрямний телеран був з’єднаний з радіо. Він не міг повернутися без мене і не повернувся. Джімма кликав мене. Він мав рацію, бо це було просто марнуванням часу. Я підрахував потім, які в мене були шанси знайти його в полі дії мого радара. Вже не пам’ятаю точно, але співвідношення було щось один до трильйона. Я гадаю, він зробив те саме, що й Арне Енессон.
— А що зробив Арне Енессон?
— У нього відфокалізувався жмут. Почала падати швидкість. Він міг ще триматися на орбіті, ну, з добу кружляв би по спіралі, аж поки не впав би на Арктур. Але замість цього він влетів у протуберанець. Згорів майже в мене на очах.
— Скільки було пілотів крім вас?
— На «Прометеї» — п’ять.
— Скільки повернулося?
— Олаф Стів і я. Я знаю: ви думаєте, лікарю, що це, мовляв, героїзм. Я теж так думав колись, читаючи книжки про таких людей. Це неправда. Чуєте? Коли б я міг, я б залишив Арлера і повернувся б одразу, але я не міг. Він би теж не повернувся. Джімма — теж…
— Чому ви так… наголошуєте на цьому? — запитав він тихо.
— Бо героїзм і необхідність — різні речі. Я зробив те, що зробив би кожен. Лікарю, щоб це зрозуміти, треба там побувати. Людина — це така недовговічна бульбашка. Досить розфокалізованої віддачі чи розмагніченого поля, як виникає вібрація, і за кілька секунд витрушує з тебе кров. Звертаю вашу увагу на те, що я вже не кажу про зовнішні причини, такі, як метеори, а тільки про наслідки дефектів. Досить найменшого свинства, хоча б перегорілого дротика в апаратах зв’язку — і все. Якби люди почали ще й обманювати один одного в таких умовах, то подібні експедиції, розумієте, були б самогубством.
На секунду я заплющив очі.
— Лікарю, а хіба тепер не літають? Як це може бути?
— Ви полетіли б?
— Ні.
—