Привид часу - Володимир Іванович Савченко

«яма», заповнена прихованими елементарними частинками. Щоб «вийняти» частинку з «ями», треба надати їй величезної енергії, наприклад, бомбардуючи пустоту нуклонами[8], розігнаними в синхрофазотронах. На місці тої частинки, що вискочить із «ями», лишиться дірка у вакуумі — античастинка»[9]. Та ще більш дивовижний висновок з цієї теорії: вакуум — енергетична яма безмежної глибини! У кожній точці його ховається сила-силенна електронів, протонів і нейтронів — повний набір частинок з енергією від «мінус — Mc2» до негативної безмежності. Ну, звичайно! Так має бути, щоб, згідно з квантовою механікою, не лишалося вільних рівнів негативної енергії. Інакше частинки якось виявлять себе, а це суперечить факту, що пустота все-таки пуста…

Так, тут учений схитрував. Правда, сам Дірак навіть не намагався філософськи обгрунтувати свою теорію. Він підносив до істини витонченість, дотепність. Так-так! «Учений ніколи не знає, наскільки близька до істини нова теорія, навіть якщо вона вдало пояснює якісь спостереження і підтверджується новими спостереженнями. Але якщо теорія дотепна, а висновки її тішать нас математичною витонченістю, то вона — ближча до істини, ніж менш дотепна і витончена теорія. Істина завжди красива і не банальна…»

Ще тоді в Бруно виник сумнів: матерія без руху — яка ж це матерія? Він навіть послав записку, в якій лукаво запитував: «М-р Дірак, а бог є?» її не прочитали…

Як давно це було! Він устиг пройти шлях од школяра до вченого, кваліфікованого фізика. Речовини — і ті, що були на Землі, і ті, що люди створили самі, — розкривали йому в лабораторії і в математичних розрахунках найглибші свої таємниці. Він сам створив небувалі речовини і повірив у себе.

І ось тепер знову став школярем…

Там якась нова речовина, біля цієї Г-1920. Яка? Коли б хоч крихту її та зробити аналіз — одразу стало б ясно. Але її немає. Вона там — темна брила, що вбирає промені.

«Думай, Бруно, думай… Мало зруйнувати уявлення про античас, треба запропонувати щось замість нього. Ти повинен довести і собі, і всім, що знадобишся для дослідження цієї Г-1920. Адже схоже, що зоря ховає саме те, що ти шукаєш, заради чого ти вирушив у експедицію.

Так, ти знову школяр. Початківець у класі природи. Природа… Вона не обмежує себе лабораторним стендом — творить скрізь, завжди, нескінченні мільярди років. Її пробірки — зорі і туманності. Її стенд — простір… Дурниця, що природа нібито варіант бога! Немає природи — є матерія, яка розвивається!

Як важко прийти до висновку, коли його треба зробити самому! На Землі зібралися б учені — сперечалися б, думали, обчислювали. Схрещувалися б протилежні погляди, ідеї. І, наче від удару кременя об кремінь, висікалися б іскри істини.

Навколо пустота. У ній відбувається кругообіг матерії: речовина перетворюється в енергію, енергія — у речовину. В ній виникають, розвиваються і вмирають галактики, туманності, зорі. Навіть такі дивні, як ця Г-1920. Ні, звичайно, важко повірити у всесвіт Дірака, сповнений прихованими частинками з негативною енергією. Але щось у цьому є, якщо можна дістати позитрони, антипротони, антинейтрони і синтезувати з них антигелій. Думай, фізику, думай…»

А «Буревісник» мчав крізь зоряну ніч. Стовп біло-голубого вогню за кормою подовжився: Стефан підвищив гальмову тягу у півтора раза.

6. ІВАН КОРНЄВ

Музика лунала в зорельоті — у відсіках, у коридорі, у каютах. Але тепер до звуків фортепіано, скрипок, контрабасів, арф усе частіше примішувався стукіт, скрегіт, металу, сичання газових різаків.

Летьє і Бруно Аскер у скафандрах з магнітними присосками на черевиках повзали по неосяжному корпусу зорельота, оддирали газовими різаками кожухи бортових двигунів, оголювали багатотонні камери з чорного ядерного моноліту.

— Робили на совість… Ніяк не одідрати! — промурмотів Тоні у мікрофон.

Нарешті права камера тихо відокремилась од борту. Зореліт струсонуло. Бруно не встояв, сів. Камера зачепилася за виступ вихідного люка — корабель здригнувся від нового удару. Летьє підбіг до неї, неприродно стоячи під прямим кутом до Бруно, почав одпихати чорний циліндр руками. Звільнившись од зайвої ваги, зореліт знову рвонув уперед. Камера зникла за кормою серед вогню і зірок.

— Іване, уповільни швидкість, а то нас потягне за реактором! — вигукнув пілот.

Стефан, який ухилився від демонтажу, руйнував бібліофільмофонотеку. Він розклав на дві купи книжки, мікрофільми, магнітні стрічки з записами текстів і музики, рукописи. До однієї, котру мав викинути, клав твори, які йому не подобалися, застарілі проекти і розрахунки. До другої — те, що хотів лишити. Купи були майже однакові. «Багато»… — зітхнув Стефан і зробив нову ревізію. Друга купа зменшилася наполовину. Все одно багато.

Він заходився було знову перебирати книжки, котушки і пластмасові циліндри з стрічками, але раптом, розізлившись, почав хапати оберемками і жбурляти все в люк перехідної камери. Вціліли кілька довідників, коробка плівок з видами і музичними записами та конче потрібні технічні документи. За чверть години слідом за бібліотекою у космос полетіли і дюралюмінієві стелажі…