Привид часу - Володимир Іванович Савченко

Стефан Март обходив відсіки зорельота і, дивлячись у список, відмічав крейдою місця, де завтра команда мала почати розгвинчувати, різати, ламати… «Так, мабуть, католики малювали хрести на дверях гугенотів перед Варфоломіївською ніччю, — подумав він. — Ну, ні, це я зроблю, але сам не ламатиму, красненько дякую!»

Він дерся по скобах. Тепер, коли двигуни працювали, коридор зорельота перетворився на півторасотметрову шахту. Знизу тягло теплом.

Конструктори з «Діпрозорі» пороззявляли б роти, побачивши, як він вирішив задачу з двигунами. «Проект самоз'їдання зорельота», — так охрестили колись проект ці дотепники. А він зробив! І в яких умовах: у космосі, на субсвітловій швидкості! Тепер пояс анігіляційних камер силою свого тяжіння сам потроху зсовувався вперед по корпусу «Буревісника», а стінки і перегородки спустілих паливних відсіків, замість того щоб висіти на кормі непотрібним баластом, теж згоряли. Цей винахід дав можливість збільшити швидкість зорельота на 6000 кілометрів за секунду.

Дерева оранжереї стирчали із щільної земляної стіни, мов дула гармат, оповиті зеленим димом. Стефан глянув і здивувався: кому це спало на думку поставити підпірки під віти? Тепер уже це ні до чого.

«Та це ж я і Корнєв — ще коли вимірювали паралакс Г-1920», — згадав він і сумно всміхнувся. Три Доби минуло відтоді, три доби, які вробили переворот у їхньому житті.

Стефан дотягнувся до найближчої карликової яблуні, зірвав велике яблуко, почав розглядати. Яблуко було зеленкувате, тверде, на прозорій шкірочці проступали білі цяточки. Перші яблука — вони всі так чекали на них, а тепер навіть ніхто не згадує. Стефан поклав яблуко в кишеню і поліз по скобах вище.

Зверху з явилися білі овали дверей. Март зупинився, перевів подих. Жилі каюти. Спроектував їх він, як колиски чортового колеса, — з гіроскопічним підвісом. У них можна спокійно спати навіть під час маневрування.

«Тепер вони вже не потрібні». Март почав ставити крейдяні позначки на ледь помітних опуклостях обшивки — кришках підшипників! І нічогісінько він не покаже на Землі. Все вилетить. Усе загине.

Раптом рука Стефана повисла в повітрі. Стривай, а це ідея! Проектувати зорельоти так, щоб, коли стане не потрібне якесь устаткування, його можна було відгвинтити й викинути! Наприклад, телескопи — у зворотному польоті не потрібні, та й уся обсерваторія теж; вистачить астронавігатора. Навіщо ж витрачати на них анігіляційне пальне? Тільки краще не викидати, а спалювати у двигунах. Так, звичайно, — і враховувати це у проектному запасі пального! Це ж новий принцип конструювання зорельотів! Є з чим повернутися на Землю!

Стефан повеселішав. Ні, він не просто маса.

Йому раптом захотілося декламувати на весь голос, але він одразу опам'ятався: в каютах сплять!

Та в каютах не спали.

До Івана Корнєва прийшла Марина, прийшла, щоб сказати все: тепер уже було байдуже, хто перший скаже про це. Вони стояли обнявшись, двоє красивих, сильних, суворих людей, і мовчали. Все було зрозуміло без слів: він полетить до зірок, Марина — до Сонця. Проте вони збережуть почуття, яке прийшло хоча й пізно, але владно…

Тоні і Галина теж не спали.

— Нехай летять до зорі. А для нас вистачить цікавих справ і на Землі. Правда ж, Тоні? Правда? Чого ти мовчиш?

— Ех, викупатися б зараз у морі… — мріяв пілот. — Я б заплив далеко-далеко. А потім смажився б на сонечку, лежачи на піску;

— А ще блукати по вулицях, дивитися людям в обличчя…

— Послухай, Галинко, а взагалі схоже, що ми знаємо карту Метагалактики з точністю до «навпаки»! Не єдина ж така зоря у Всесвіті, та й не одна галактика, мабуть. Тепер кожну зорю треба брати під сумнів: там вона, де ми її бачимо, чи в протилежному боці? І зорельотчикам доведеться добре пильнувати, щоб не вийшло як у нас. Але все одно страшенно цікаво, що ж там таке? А що коли й справді античас? І ми, люди з малюсінької планети Землі, оволодіємо ним… Заради цього варто рискнути. Іван має рацію. А взагалі нічого не трапиться — всі повернемося. Одні в зорельоті, інші так. Найшвидше прибудуть ті, що полетять у контейнерах: заплющили очі тут, а розплющили вже на Землі. Уявляєш, післязавтра ти будеш на Землі!

— А ти? Ти хочеш летіти туди?

— Звичайно! Але не хвилюйся. Все буде гаразд. Сім посадок на Місяць, посадки на Юпітер, Плутон, дванадцять рейсів через астероїдний пояс між Марсом і Юпітером, безліч метеорних атак — і, як бачиш, цілісінький.

Вони помовчали.

— Тоні…

— Що?

— Ні, нічого.

— Ти чимось схвильована, Галинко?

— Ні, це я так. Просто гидко підкорятися рівнянням. «П'ятий степінь»! «Зайва маса…» Ніби я вже не людина, а просто п'ятдесят кілограмів.

— Тим більше, що в тобі не п'ятдесят, а сорок вісім з половиною…

Бруно Аскер палив цигарку за цигаркою.

«…Думай, фізику, думай! Поспати ще встигнеш… Ось ти лежиш у темряві, лише цигарки жевріють, а за стіною, за кілька метрів пустота. Яке зрозуміле слово «пустота»! Нічого, нічогісінько немає… А вчені століттями сушать голови, вирішуючи, що це таке…»

Бруно пригадав лекцію Поля Дірака. Москва, 1956 рік. Тоді Аскер був ще хлопчиськом, захоплювався фізикою… У залі політехнічного інституту повнісінько людей. Сухорлявий високий чоловік, зовсім лисий, гостроносий, лобатий, запалі голубі очі… Один з тих, хто проголосив революцію у фізиці, вчений, який передбачив антиречовину! Бруно вбирав усе, що він казав, мов суха земля дощ.

«Кожна точка пустоти, — твердив учений, — це енергетична