Чудесний генератор - Володимир Миколайович Владко

— Яка?.. — розкрив очі Рома.

— Яка хочеш. Оця наприклад, — і Містер-Пітерс показав на мідний стрижень, що саме в цю мить він його відкрутив з шасі.

Рома недовірливо поглянув на стрижень.

— Щоб оця чортовина змінилася?.. — протягнув він голосом, сповненим сумніву. — Ну, знаєш, для цього треба цей стрижень, я думаю, навмисне молотом бити… І не раз, а довгенько.

Містер-Пітерс спалахнув:

— І коли тільки я навчу тебе, нещасного, розуміти щось у таких делікатних питаннях, як ультракороткі хвилі… Фуул, слово честі, фуул!

Рома тільки поглянув докірливо; це слово він пам’ятав досить добре.

— Аніж лаятися, добрий приятель з’ясував би, — промовив він, хитаючи головою.

— Слухай, нещасний. Може бути, що певна частина ефекту від мого генератора залежить від того, що оцей стрижень саме так, а не інакше вкритий тоненьким шаром зеленого оксиду. Ти ж добре знаєш, як ідуть струми високої частоти?.. А, може, для моєї частоти саме потрібний цей шар? І, якщо його зніму, ефект буде вже інший? А, може, навпаки, від вологи шар цей збільшиться — і знов-таки змінить опір стрижня… Хіба я знаю?

— Хотів би я знати, чого ти вимагаєш від нього, коли й сам цього, як слід не знаєш? — уїдливо запитав Олесь, що, увійшовши, прислухався до розмови.

— А, і ти тут, землерию, — відгукнувся Містер-Пітерс. — Не чіпляйся, будь ласка, бо можу вилаяти.

— Прошу, прошу, до речі ось іще один слухач підійшов. Ти, знаєш, міцніше лайнись, — розсміявся Олесь, бачучи, як увіходить до кімнати Рая.

Не помічаючи, як стиснув зуби Містер-Пітерс, Рая звернулася до Роми:

— Ви, не бачили, Ромо, моєї кицьки?..

— Навіщо вона вам? Адже ж ми зараз поїдемо? — щиро здивувався Рома.

— Вона поїде зо мною до радгоспу. Я так звикла до неї..

… Отак вийшло, що вантажний автомобіль привіз до великого інститутського радгоспу «Перемога» разом з розібраним потужним генератором ще й шість живих істот різного віку, кольору, статі й настроїв. Похмурого, суворого Містера-Пітерса з люлькою в роті; довжелезного Рому, що цілу дорогу жартував, радий з того, що поруч із ним сиділа найчарівніша в світі дівчина; серйозного, засмаглого Олеся, що, навпаки, зовсім навіть не помічав присутності однієї з представниць тієї половини людського роду, яка вважає одверту зраду в коханні за цілком нормальне явище; нарешті, саму причину й джерело багатьох непорозумінь, що тримала в чудесних своїх ручках велику ситу кішку з пухнастою блискучою шерстю. І, щоб закінчити наш коротенький опис, згадаймо ще про незмінного Андрія Антоновича, що, не зважаючи на чудову годину, на сліпуче гаряче сонце, приїхав до радгоспу, у великій хутряній шапці.

Отаких гостей побачив перед собою, вийшовши назустріч ваговозові, Данило Якович Сидорін, директор радгоспу «Перемога». Вони вилізали з автомобіля поодинці, поглядали на радгоспівські будівлі і милувалися з сільських краєвидів. Тільки один з гостей, кремезний чоловік з люлькою в роті, не дивився ні на що, крім дерев’яних ящиків, що їх знімали з ваговоза робітники.

— Легше, легше, — покрикував він, — обережніше!

— Так, — промовив Данило Якович, — так. Приїхали, значить. А хто ж у вас тут, товариші, найголовніший? Бригадир, чи як там?

Рая вказала йому на Містера-Пітерса, що нарешті зліз і сам з вантажника ваговоза.

— Так, — повторив Данило Якович, — так. Значить, ти й є бригадир? Гаразд. Це, значить, про тебе ось писав мені Іван Петрович?

Іван Петрович? Академік Антохін? Досить було згадати це прізвище, щоб зацікавилися відразу всі — від Андрія Антоновича до самого Містера-Пітерса, що повернувся до директора й спитав:

— Що ж він писав?

— Щоб допомогти вам. Віддати вам лабораторію й улаштувати все. А ви, мовляв, працюватимете тут. Ну, а я як директор радгоспу, допомагатиму вам. Звати мене Данило Якович, будьмо знайомі.

І директор щиро потиснув руки всім прибулим. Погляд його на мить спинився на кішці, яку тримала Рая.

— Добра кішка, добра, — сказав він, — у нас таких немає. Ну що ж, і їй робота знайдеться. Пацюків у нас, знаєте, сила. Просто іноді скандалять, така маса.

— Потруїти треба, — відгукнувся Олесь.

— Труїли, труїли… а їх все багато. Ну, нічого. Ось ваша кішка ще допоможе… якщо їй самій пацюки хвоста не одгризуть… ні, ні, я пожартував, слово честі, пожартував, товаришко, — поспішив він заспокоїти Раю, що вже зиркнула на нього злими очима, — ходімо до будинку, я вам покажу лабораторію.

Лабораторія була зовсім непогана. Навіть сам Містер-Пітерс визнав, що вона мало чим відрізнялася від інститутської.

Сюди відразу ж таки перенесли ящики з генератором — і вся бригада негайно взялася до роботи. Вистачало що робити навіть Андрієві Антоновичу. Він вичистив шафи лабораторії, вислав їх свіжими, чистими аркушами паперу. Але ще перед тим Андрій Антонович зняв свою хутряну шапку, поклав її на підвіконня, старанно причесав свої довгі сиві пасма, що оточували його лису й блискучу голову, поглянув у той бік, де Містер-Пітерс складав генератора — і значущо вимовив:

— Ну, от і починається діло. Побачимо, побачимо…

Він пригладив рукою лисину (хоч кожен погодився б, що там зовсім не було чого пригладжувати) — і лише по тому взявся до прибирання.

Побоювання Містера-Пітерса були даремні, складання генератора пройшло дуже спокійно. Генератор немов дав обіцянку працювати весь час бездоганно. І після перших спроб Містер-Пітерс зважився навіть запросити на «відкриття генератора» директора Данила Яковича. Але хоч обставини й були такі урочисті, це відкриття відбулося зовсім неурочисто. Просто — Містер-Пітерс натиснув рубильника, спалахнула фіалковим світлом лампа; через півхвилини, коли генератор стабілізувався, з його мідної дуги, цієї своєрідної антени зірвалися перші довгі фіалкові іскри. У повітрі запахло озоном. Генератор працював.

Директор, Данило Якович, уважно й з пошаною подивився на генератор, простежив очима за фіалковими іскрами, понюхав трохи боязко повітря з незнайомим запахом озону. Потім вийняв з кишені кисет з тютюном, скрутив цигарку, запалив і спитав:

— Як я бачу, машина ваша робить. Іван Петрович мені про