Феномен Фенікса - Валентин Лукіч Чемеріс

Ось так вони й перелетіли через Дніпро й опинилися на його правому березі, на житловому масиві Червний Камінь. І сіли не де-небудь, а прямісінько на балконі Денисової квартири. На риболовній волосіні, натягнутій на балконі замість вірьовки для білизни, висіла голуба Денисова футболка.

Жжж і сів під тією футболкою.

Стихло джмелине гудіння, наче хто вимкнув мотори і Жжж стомлено склав крила за спиною.

— Славний був політ. І — відважний, — не втримався Жжж, щоб непохвалити самого себе. — Тепер всі знатимуть, що я не тільки найкращий джміль, най-найвідважніший. Ах, ах, який я радий, що я — найвідважніший джміль з усієї Джмеландії. З цією радістю і лечу додому.

— Я тебе так не відпущу, — запротестував Денис. — Ти мій гість і я тебе хочу пригостити. Ходімо зі мною.

Балконні двері були прочинені і вони зайшли до кімнати.

— Сідай, джмелику, а я зараз щось принесу, смачне-смачне.

— О— о! Я дуже люблю смачне— смачне.

Через хвилину Денис з’явився в кімнаті, тримаючи в руках глечик і ложку, Жжж хазяйновито сидів на стільці, поклавши на стіл чотирма із шести своїх ніжок.

— А вгадай, що в глечику?

Жжж хоботком потягнув повітря і збуджено загудів:

— О-о!.. Я відчуваю, що в глечику мед. Став ближче свій симпатичний глечик. І швидше давай ложку. Тільки такому найкращому джмелеві, як я, годиться такий найкращий мед. М-ммм!.. Смачнішого меду я ще зроду не куштував. Жаль, що ложка всього лише одна, а вільних лапок у мене аж чотири.

— Почекай, я зараз принесу тобі ще три ложки.

— О— о! Тоді я вже наїмся меду з чотирьох ложок, зразу!

Коли Денис повернувся в кімнату, джмеля за столом не було. Він сидів на столі.

Біля глечика з медом, і сидів не Жжж на дві голови вищий за Дениса, а звичайнісінький джміль завбільшки з Денисів мізинець. Але такий же волохатий, барвистий товстунець, якими бувають усі джмелі. І до нього з панамкою в руках, не дихаючи, навшпиньках підкрадався Денисів брат Сергій.

Не встиг Денис і крикнути, як брат уже накрив комаху панамкою.

— Є!.. Є!.. — загаласував. — Я його спіймав!

— Ану зараз же відпусти джмеля! — накинувся на нього Денис.

— А як же, спішу, аж спотикаюся! — відмахнувся Сергій. — Тебе просто завидки беруть, що не ти його спіймав. Я перший побачив джмеля на столі і тому він мій, його і засушу. Для колекції.

— Я т— тебе засушу! — Денис аж зблід від обурення. — Кажу, негайно відпусти джмеля, бо я…

— Що… ти? — насупився, брат. — Ти погрожуєш мені? Своєму старшому братові? Ой-ой! Хто ж це тебе так навчив?

Денис не відступився, хоч і добре знав, що Сергій не лише старшій за нього, а й сильніший.

— Так, це я тобі кажу, своєму старшому братові: негайно відпусти джмеля! Втретє я повторювати не буду!

Вигляд у нього був такий рішучий, що Сергій, повагавшись, все ж таки підняв панамку, — відчувши волю, джміль загудів, розправив крильця і знявся.

Він зробив коло над братами, котрі готові були вчепитися один в одного, загудів на прощання і вилетів через балконні двері. Денис вибіг за ним на балкон.

— Щасливого тобі лету, джмелину!

— Подумаєш, йому шкода стало якусь там комаху, — вийшов за ним на балкон і брат. — Тому я тебе сьогодні й не впізнаю, забіяко. І з Орелі ти втік, і блукав десь до вечора. І в квартирі не знаю як з’явився. І сам ніби змінився, ніби вже став не таким, як був.

— Ти просто не знаєш, що вони такі ж, як і ми.

— Хто — вони? — не второпав Сергій.

Денис нічого не відповів. Сергій з подивом глянув на молодшого брата, все ще не впізнаючи його, знизив плечима, але промовчав. Провів очима джмеля — той уже перетворився в крихітну золотисту цяточку.

А тоді й вона зникла.

Наче розтанула на тлі неба.