Феномен Фенікса - Валентин Лукіч Чемеріс

Денис засміявся.

— У тебе химерне ім’я — Жжж. От мене гарно звати: Денис.

— У тебе чудернацьке ім’я, а в мене гарне. Я завжди, коли лечу, то співаю сам до себе: жжж, жжж. От мене й прозвали: Жжж.

— Ха! Коли я розкажу хлопцям про тебе — ото сміху буде!

— І я, коли розкажу про тебе джмелям, то вони теж сміятимуться по всій Джмеландії.

— Фінляндії? — не второпав Денис.

— Дж— жмеландії, — поправив його новий знайомий. — Це ж дуже просто запам’ятати: якщо я джміль, то я із Джмеландії.

— А де ж твоя… Джмеландія? — озирнувся Денис.

— Всюди, де ростуть трави, де квітнуть квіти і де живуть джмелі Ось і ти, людський хлопчику на ймення Денис, теж зараз знаходишся у славній-преславній Джмеландії.

І волохатий пишний товстун смішно шкандибаючи на двох ніжках та вертячи вусами— антенами, пішов луками, весело наспівуючи:

— А що таке — Ландія? — наздогнавши його, поспитав Денис.

Жжж зупинився і вражено на нього подивився.

— Як? Ти не знаєш, що таке Ландія? — здивувався він.

— Не знаю… — розгубився Денис, — я вперше у ваші Джмеландії.

— Ландія — це… — Жжж довго і напружено думав і зрештою, зітхнувши, чесно зізнався: — Я теж ще не знаю, що таке ландія…

— Але ж ти співаєш про неї!

— Співаю. Адже треба з чимось римувати слово «Джмеландія», у піснях завжди такі слова римуються. От я і придумав Ландію, а що вона означає, ще і сам не знаю. А звучить гарно: Джмеландія— Ландія.

І далі рушив наспівуючи свою нехитру пісеньку.

— Скажи— но мені, чому це у вашій Джмеландії всі такі здорові — здоровенні? — поспитав його Денис. — І ти теж, хоч джмелі взагалі отакунькі, — показав він половинку мізинця. — А ти на дві голови вищий — за мене, і трави у вас, як джунглі, вони завжди такі здорові у вашій Джмеландії?

— Тільки тоді, коли нам загрожує зло — щоб боротися з ним. Бо хто ж нас захистить, якщо ми самі себе не відборонимо від шкідників. Ось, як, наприклад, від тебе.

— Я-а??! — щиро був враженний Денис. — Хто тобі сказав таку дурницю? Хіба я злий?

— Але й не скажеш, що ти добрий.

— Та що я вам такого зробив? — здивувався Денис.

— Він ще й не знає! — обурився Жжж. — Дві вербички зломив?

— Подумаєш, чи й не втрата!

— Ще і яка! Якщо кожен буде ламати деревця, то що ж тоді залишиться? Це раз, — і Жжж підігнув до живота одну ніжку, як ото, рахуючи, люди загинають пальці. — Палицю в нашу нірку совав?

— Та я лише трохи поколупався, — почервонів Денис, — подивитися, як ви живете?

— Вражаюча цікавість! — насмішкувато вигукнув Жжж. — Коли я, твою хату, наприклад, розламаю, щоб подивитися, як ви у ній живете — що ти на це скажеш? Денис Василько, котрий за словом до кишені ніколи не лазив, цього разу не знайшов жодного слова для відповіді.

— Отже, руйнував наше житло. Це два, — і джміль підігнув другу ніжку. — Підемо далі…

— А, може, далі не треба йти? — похнюпився Денис.

— Треба. Хоча б тому, що ти сам далі пішов. Так ось: з рогатки по зайчаті камінець пускав? Це три, — а ще жаб на Орелі бив. Чотири. А ще гніздо кропив’янки з яєчками зруйнував. Це п’ять… — Жжж підігнув четверту і п’яту ніжки