Українська література » Фантастика » Господиня - Стефані Маєр

Господиня - Стефані Маєр

Читаємо онлайн Господиня - Стефані Маєр
живе.

— Побалакаєш із дівчиною хвильку? — запитав мене Брандт, і в грудях знову засвербіло. З дівчиною, не з істотою? А мене Брандт бодай колись так називав? Не дивно, що Джеб ставиться до шукачки, як до людини, але щоб і всі решта?

— Так, — прошепотіла я.

— Тільки будь обачною, — попередив Аарон. — Вона люта.

Я кивнула.

Всі залишилися на своїх місцях, а я рушила вперед.

Злий погляд шукачки, немов холодні пальці, обмацував моє обличчя. Її ж обличчя перетворилося на злісну гримасу. Ще в жодної душі я не бачила такого виразу.

— Що ж, привіт, Мелані,— глузливо мовила вона. — Чому так затрималася з відвідинами?

Я не відповіла. Просто повільно наближалася до неї і намагалася переконати себе, що злість і ненависть, які пульсують у моєму тілі, насправді належать не мені.

— Чи, може, твої маленькі друзі вирішили, що з тобою я згоджуся побалакати? Що я видам усі таємниці тільки тому, що в твоїх очах відбивається паралізована, заглушена душа? — вона хрипко засміялася.

Я зупинилася за два кроки від неї — тіло напружилося, готове щомиті втекти. Шукачка не виявляла агресії, але я все одно нервувала. Ця зустріч була зовсім не такою, як розмова з шукачем на шосе, — не було звичного відчуття безпеки. Мене знову пронизало дивне передчуття, що шукачка житиме довго, переживе й мене.

«Не будь смішною. Став свої запитання і гайда звідси. Щось уже надумала?»

— То що тобі треба? Хочеш убити мене власноруч, Мелані? — просичала шукачка.

— Тут мене називають Банда, — мовила я.

Щойно я розтулила рота, як вона легенько смикнулася — немов чекала, що я заволаю. Схоже на те, що мій рівний тихий голос розчарував її більше, ніж лемент, на який вона очікувала.

Я вивчала вираз її обличчя, а вона палила мене своїми булькатими очима. Її брудне спітніле лице було вкрите червоним порохом. За винятком цього, на ньому не було більше жодного сліду. Я знову відчула дивний біль у грудях.

— Банда, — повторила вона тихо. — Ну, чого ти чекаєш? Невже тобі не дали згоди? Ти збираєшся вбити мене голіруч чи скористаєшся моїм пістолетом?

— Я прийшла сюди не для того, щоб вас убивати.

Вона гірко усміхнулася.

— Тоді навіщо? Щоб мене допитати? А де тоді знаряддя тортур, людино?

— Я не завдам вам шкоди, — поморщилась я.

Невпевненість, яка майнула на її обличчі, вмить сховалася за глузливою посмішкою.

— Навіщо ж мене тут тримати? Невже люди думають, що мене можна приручити й зробити з мене домашню тваринку, як із твоєї душі?

— Ні. Просто вони… не хотіли вас убивати, поки не… порадяться зі мною. Раптом я захочу з тобою перемовитися.

Вона примружила очі.

— Ти хочеш щось сказати?

— Мені цікаво… — ковтнула я. Сама я не могла відповісти на це запитання. — Чому? Чому ви не дозволили мені просто зникнути, як іншим? Чому ви так наполегливо мене вистежували? Я не хотіла нікому завдавати шкоди. Я просто хотіла… йти своїм шляхом.

Вона стала навшпиньки й зазирнула мені в лице. Позаду хтось заворушився, але я чула тільки її лемент.

— Тому що я була права! — гаркнула вона. — Більш ніж права! Тільки поглянь на них! Зграя вбивць, зачаїлися! Такі, як я й думала, тільки ще гірші! Я знала, що ти тут, із ними! Ти така ж, як і вони! Я ж казала всім, що існує загроза! Я їм казала!

Несподівано вона замовкла й ступила назад, зазираючи за моє плече. Я навіть не озирнулася. Джеб мені вже пояснював: «Тільки-но бачить зброю, одразу затихає». Поки шукачка намагалася відсапатися, я вивчала вираз її обличчя.

— Але вас не послухали, і ви прийшли сюди самі.

Шукачка не відповіла, ступила крок назад, і по її обличчю пробігла тінь сумніву. Тепер вона здавалася якоюсь уразливою, так ніби мої слова здерли щит, за яким вона ховалася.

— Вас шукатимуть, та чи довго? Вам же ніколи не вірили. Не повірять і зараз, — мовила я, спостерігаючи за тим, як її відчайдушний погляд підтверджує кожне моє слово. Це додало мені впевненості.— Тож скоро пошуки припиняться. Тіла не знайдуть — і цікавість притупиться. А ми будемо обережні, як завжди. І нас нізащо не знайдуть.

Вперше за увесь час шукачка по-справжньому злякалася — знала, що так і буде. А я зітхнула полегшено: з моєю родиною, з цим людським гніздечком нічого не станеться. Я таки мала рацію. Їм нічого не загрожує. Але мені й далі було прикро за себе.

У мене не залишилося запитань до шукачки. Коли я піду, вона помре. Чи дочекаються люди, поки я відійду подалі, щоб не чути пострілу? Чи це взагалі можливо в печерах із такою луною?

Я втупилася в шукаччине водночас люте і перелякане обличчя й усвідомила, як я її ненавиджу. Як не хотіла б я бачити це обличчя до кінця своїх життів.

Але саме сила моєї ненависті не дозволяла їй померти.

— Я не знаю, як вас урятувати, — прошепотіла я зовсім тихо — ніхто з людей не почує. Ну чому мені здавалося, що я брешу? — Нічого не можу вдіяти.

Відгуки про книгу Господиня - Стефані Маєр (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: