Господиня - Стефані Маєр

— Вибач. Я не знав, що вони замислили… Навіть уявити не міг. Не слід було…

Але він так думав тільки тому, що вони упіймалися.

Позаду з гуркотом зупинилася вантажівка. Гримнули двоє дверцят, і до нас долинув тупіт двох пар ніг.

— Що сталося? — вигукнув Кайл, який прибіг першим.

Іян відстав буквально на мить. Він побачив вираз мого обличчя, мої сльози, руку Джареда на моєму плечі — кинувся до мене й міцно пригорнув. Не знаю чому, але від цього я ще дужче розридалася. Я притиснулася до Іяна, і мої сльози зрошували його футболку.

— Все добре. Ти просто молодець. Усе позаду.

— Справа не в шукачеві, Іяне, — мовив Джаред сухо, досі тримаючи руку на моєму плечі, хоча для цього йому довелося нахилитися вперед.

— Га?

— Шосе патрулюють не просто так. Схоже, Док… попрацював за нашої відсутності.

Я затремтіла, і на якусь мить мені здалося, що я відчуваю в горлі смак срібної крові.

— Ні, ну ці…— від злості Іян втратив дар мови. Не зміг закінчити речення.

— Чудово, — мовив Кайл із відразою в голосі.— Бовдури. Нас нема заледве кілька тижнів, а вони за цей час примудряються роздратувати шукачів. Могли просто попросити нас…

— Стули писок, Кайле, — мовив Джаред різко. — Зараз це не важливо. Треба швидко вивантажити харчі. Хто знає, скільки шукачів нас пантрує. Хапай, скільки можеш, а тоді покличемо підмогу.

Я вивільнилася з обіймів Іяна, щоб і собі допомогти. Сльози не вщухали. Іян не відступався — забрав у мене важку коробку з консервованим супом і замінив її великою, проте легкою коробкою з макаронами.

На чолі з Джаредом ми спускалися темним коридором. Чорнильна темрява більше не лякала мене. Я ще не вивчила дороги, але не загубитися було легко. Прямо вниз, прямо вгору.

На півдорозі до нас іздалеку долинув знайомий голос. Він луною прокотився тунелями й розколовся на тисячі відголосків.

— Вони повернулися… ися… ися! — кричав Джеймі.

Я спробувала витерти сльози плечем, але не дотягнулася.

Синє світло наближалося підстрибом. Нам назустріч вибіг Джеймі.

Його обличчя вразило мене.

Я намагалася заспокоїтись, гадаючи, що Джеймі радітиме, тож не варто його засмучувати слізьми. Але виявилося, що Джеймі уже засмучений: обличчя бліде, очі червоні. На брудних щоках сліди сліз.

— Джеймі? — ми з Джаредом воднораз упустили коробки на землю.

Джеймі підбіг до мене й обхопив руками за талію.

— Ох, Вандо! Ох, Джареде! — схлипував він. — Вез помер! Помер! Його вбила шукачка!

Я вбила Веза.

Мої руки, подерті, в синцях, червоні від пороху (розвантажувати довелося дуже швидко), здавалося, насправді червоні від крові.

Вез мертвий, і в цьому винна я — ніби я сама натиснула на гачок.

Розвантаживши припаси, ми всі, за винятком п’ятьох, сиділи на кухні, доїдаючи те, що могло зіпсуватися: сир, свіжий хліб і молоко, — їх ми прихопили під час останньої зупинки. Джеб із Доком розповідали Джареду, Іяну і Кайлу, що трапилося.

Я сиділа осторонь, підперши голову руками, занадто приголомшена горем і своєю провиною, щоб ставити запитання. Джеймі сидів зі мною. Час від часу він плескав мене по спині.

Веза вже поховали в темному гроті, поруч із Волтером. Він помер чотири дні тому, того вечора, коли ми з Джаредом та Іяном спостерігали за родиною в парку. Я більше ніколи не побачу свого друга, ніколи не почую його голосу…

Сльози градом покотилися на кам’яну долівку, і Джеймі енергійніше поплескав мене по спині.

Енді й Пейдж не було.

Вони переганяють фургон і вантажівку до схованок. А потім мають перегнати джип на звичне місце й повернутися додому пішки — і все це треба встигнути до світанку. Та ще й до світанку бути вдома.

Лілі також не було.

— Їй… їй зле, — пробурмотів Джеймі, коли зрозумів, що я шукаю її поглядом. Я більше нічого не питала. І так неважко уявити.

Не було й Аарона з Брандтом.

Брандт тепер завжди носитиме круглий рожевий шрам під лівою ключицею. Куля мало не зачепила серце та легені й застрягла під лопаткою. Док витратив майже все «Зцілення», поки витягнув її. Але зараз із Брандтом усе гаразд.

Куля, яка летіла у Веза, була влучнішою: вона поцілила в його оливкове чоло й вилетіла ззаду. Док нічим би не допоміг, навіть якби був поруч і мав під рукою галон «Зцілення».

Брандт, який після сутички завжди носив на стегні в кобурі важкий трофей, був з Аароном. Вони стерегли тунель, де ми б розвантажили здобуті припаси, якби той не був зайнятий. Там знову з’явився в’язень.

Так ніби втрати Веза було недосить.

Кількість пожильців печер не змінилася. Тридцять п’ять живих тіл, як тоді, коли я потрапила сюди вперше. Веза і Волтера