Точка обману - Ден Браун

Рейчел намагалася переконати матір у необхідності розлучення, проте Кетрін Вентворт Секстон уміла тримати слово.

– «Поки смерть не розлучить нас», – процитувала вона. – Твій батько подарував мені тебе, прекрасну, чудову доньку. За це я йому вдячна. А за свої вчинки він коли-небудь сам відповість перед вищим судом.

І тепер, в аеропорту, Рейчел аж кипіла від гніву.

– Але ж тобі доведеться провести День подяки на самоті!

Вона ледь не луснула з люті. Кинути сім’ю в День подяки – це було занадто навіть для сенатора Секстона!

– Ну що ж, – розчаровано, але бадьоро сказала місіс Секстон, – звісно, я не можу дозволити всім цим харчам зіпсуватися. Відвезу їх до тітоньки Енн. Адже вона завжди запрошувала нас на День подяки. Подзвоню їй просто зараз.

Відчуття провини трохи відпустило Рейчел.

– Домовилися. Приїду додому відразу ж, як тільки зможу. Цілую тебе, матусю.

– Безпечного польоту, мила.

О десятій тридцять вечора таксі, у якому їхала Рейчел, нарешті звернуло на покручену під’їзну алею розкішного маєтку Секстонів. Вона відразу зрозуміла: щось трапилося. Біля будинку – три поліцейські машини. Кілька телевізійних фургонів. У всьому будинку горить світло. З шалено калатаючим серцем Рейчел злетіла сходами.

Поліцейський зустрів її у дверях. Обличчя його було похмурим. Говорити йому нічого не довелося. Рейчел зрозуміла без слів. Стався нещасний випадок.

– Шосе номер 25 було дуже слизьке – йшов дощ і відразу ж замерзав, – пояснив полісмен. – Машина вашої матері вилетіла в глибокий, порослий деревами яр. Мені дуже шкода. Вона загинула миттєво від удару.

Рейчел заклякла. Батько, який повернувся додому відразу ж, як тільки одержав повідомлення, давав інтерв’ю у вітальні. Він оголошував всьому світу, що його дружина загинула в автомобільній катастрофі, повертаючись із сімейного обіду на честь Дня подяки.

Рейчел стояла в коридорі, безперестанку ридаючи.

– Єдине, чого я хотів би, – це мати можливість бути на свято вдома, поруч із нею. Тоді цього б не трапилося, – сказав батько репортерам.

У його очах стояли сльози.

«Тобі слід було подумати про це багато років тому», – плакала Рейчел, а її огида і ненависть до батька міцніли з кожною хвилиною.

Саме тієї миті Рейчел подумки розійшлася з батьком. Вона зробила те, що наполегливо відмовлялася робити мати. Але сенатор навряд чи це помітив. Він раптово заходився витрачати статки покійної дружини й «обробляти» впливових людей, щоб партія висунула його кандидатуру на президентських виборах. Те, що він використовує природне співчуття людей чужому горю, зовсім його не бентежило.

І ось три роки по тому сенатор знову прирікав її на самоту. Прагнення батька будь-що потрапити до Білого дому відсувало на невизначену перспективу здійснення планів Рейчел зустріти чоловіка своєї мрії та створити сім’ю. Їй було набагато легше повністю усунутися від усіх світських ігор, аніж мати справу з нескінченною кількістю жадібних до влади вашингтонських женихів, які прагнуть заволодіти серцем убитої горем потенційної «першої дочки» країни, поки вона ще не підвищила свій соціальний статус.

За склом кабіни F-14 денне світло почало помалу згасати. В Арктиці стояла пізня зима – час полярної ночі. Рейчел збагнула, що залетіла до країни безперервної темряви. Нарешті сонце остаточно зникло за обрієм. Літак, не міняючи курсу, летів на північ. З’явився сяючий місяць у третій чверті. Він непорушно висів у крижаному прозорому повітрі. Далеко внизу мерехтіли океанські хвилі, а айсберги нагадували діаманти на темному оксамиті з блискітками.

Урешті-решт Рейчел помітила туманні контури землі. Але це виявилося зовсім не тим, що вона чекала побачити. Попереду літака з океану виступав величезний, укритий снігами гірський хребет.

– Гори? – розгублено запитала Рейчел. – Невже на північ від Гренландії є гори?

– Очевидно, – відповів пілот.

Здавалося, він був здивований анітрохи не менше, ніж вона.

Ніс F-14 пішов униз, і Рейчел відчула химерну невагомість. Крізь нескінченний дзвін у вухах їй почувся ритмічний електронний писк. Очевидно, пілот налаштувався на якийсь радіомаяк і орієнтувався за ним.

Вони опустилися до висоти нижче трьох тисяч футів, і тепер Рейчел могла розгледіти приголомшливо красиві обшири залитої місячним світлом землі. Біля підніжжя гір тягнулася розлога сніжна рівнина. Плато плавно згиналося, опускаючись до океану приблизно з десяток миль, а потім раптово упиралося в крижану скелю, що вертикально стриміла над океаном.

І саме в той момент Рейчел побачила його. Видовище, подібного якому вона ніде більше на землі не бачила. Спочатку вона вирішила, що це, мабуть, грає у свої чаклунські ігри місяць. Примружившись, почала вдивлятись у сніжну рівнину, але все одно не могла збагнути, що ж то таке. Що нижче опускався літак, то чіткіше вимальовувалася картина.

– Заради Бога, що ж це таке?

Унизу, під літаком, плато виявилося смугастим… немов хтось розфарбував сніг трьома гігантськими мазками срібної фарби. Мерехтливі примарні смуги тягнулися паралельно прибережним скелям. Лише коли літак знизився до п’ятисот футів, оптична ілюзія прояснилася. Три срібні смуги виявилися глибокими западинами, кожна завширшки приблизно тридцять ярдів. То були заповнені замерзлою водою широкі канали, що паралельно перетинали плато. Білі уступи між ними вивищувалися, як дамби.

Літак різко знизився до плато і застрибав у сильних турбулентних потоках. Рейчел почула, як із важким брязкотом висунулося шасі, проте посадкової смуги і досі ніде не було видно. Пілот щосили намагався зберегти керованість машини, а Рейчел тим часом уважно розглядала землю – і нарешті помітила дві пульсуючі лінії, що тягнулися вздовж крайньої сріблястої смуги. І з жахом зрозуміла, що саме збирається зробити пілот.

– Ми сідаємо на лід? – стривожено запитала вона.

Льотчик нічого не відповів. Здавалось, уся його увага зосередилася на боротьбі зі скаженим вітром. Літак різко скинув швидкість і пірнув до крижаного каналу. Душа Рейчел пішла у п’яти. Високі сніжні «дамби» різко виросли обабіч машини. Рейчел затамувала подих, чудово усвідомлюючи, що найменша помилка пілота означатиме неминучу смерть. Літак опустився між заметами ще нижче, і раптом турбулентність припинилась. Опинившись поза досяжністю вітру, літак акуратно торкнувся льоду.

Двигуни перемкнулися на зворотну тягу, гальмуючи літак. Рейчел полегшено зітхнула. Машина прокотилась уперед іще з сотню ярдів і зупинилася точно біля широкої червоної лінії, нанесеної спрей-фарбою просто на лід.

Праворуч пейзаж був нічим іншим, як сніжною стіною, що мерехтіла у місячному сяйві. То був схил уступу. Зліва – те саме. Тільки крізь переднє скло Рейчел могла щось роздивитися… це щось було нескінченним засніженим простором. Відчуття було таке,