Українська література » Фантастика » Аурентина - Андрій Всеволодович Дмитрук

Аурентина - Андрій Всеволодович Дмитрук

Читаємо онлайн Аурентина - Андрій Всеволодович Дмитрук
казав, що розвиток на Землі закінчився, скоро перестануть народжуватися діти і нові думки… Ваші прилади перестануть відмічати творення, так…

Віола посміхнулася, відчувши, що якийсь клубок підступає до горла. Дух диспутів, що провалилися в запаморочливу безодню століть. Завзяття молодих співбесідників за столиками, їй було вже тоді під п’ятдесят, але вона запалювалася не менше, ніж ці юнаки й дівчата, які радісно поспішали перекреслити неквапливий, вистражданий досвід батьків. О, ці дошкульні фрази, хвацькі афоризми, що злітали ракетами над сум’яттям Залу Суперечок! А діти й досі народжуються, діти безсмертного людства, аж ніяк не менш горласті й непримиренні, як ті, що сперечались за столиками з сухим вином і морозивом…

Старий присів на камінну лаву біля розколотої стели із стародавніми віршами. Відсапався і спитав тихо, майже урочисто:

— До речі, ви знаєте, чому Саянов залишив Землю?

— Не знаю, — чесно призналася Віола.

— Як же так? Адже у вас є Відновлювач Подій!

…Кумедний старий. Хто такий Саянов для Землі, для Кругів Шиття? Ми просто не цікавились. У нас сотні зоряних колоній, і в кожної — свій засновник. Розвідник, учений, художник, мрійник…

— Я завжди надто зайнята і мало буваю на Землі, — сказала Віола. — А Саянова можна зрозуміти у виборі місця для колонії. У вас справді прекрасна планета, я мало бачила таких…

— Вірю, — відповів Сократ, відірвавши погляд від ромашок, що затопили стелу, і раптом гостро, неприязно вп’явся очима в гостю. — Вірю, що Аркадія краща за Химеру чи ту планету, де ви ледве не загинули і яку потім назвали вашим іменем.

— Ого, які відомості!

— Не такі вже ми самотні, як вам здається. Тим паче, хто в Галактиці не знає Віолу Мгеладзе! — Голос старого став уїдливим. — Завойовуєте наше довір’я… Навіщо? Довіряйте нам самі, Віоло Вахтангівно. Ми не розлючені. Ми задоволені нашим життям. Ніхто тут не позаздрить вашій гладенькій шкірі і пишним кучерям, і білим зубам у віці трьохсот років! Тож будьмо відверті…

— Будьмо, — відказала Віола, одразу відчуваючи велику полегкість. Щадити когось кожним словом — виснажлива праця. — Для початку покажіть мені ваш дуб, любий Сократе. Ви якраз дуже ніжно подумали про нього.

…Перед вильотом пілот єдиного на Аркадії судна, маленького десантного бота зразка минулого століття, надійно схованого під товщею скель, освідчився Віолі в коханні.

Це був чорнявий, рум’яний, широкоплечий молодик, один з тих юнаків, які зустрічали Координатора разом з “яструбом” і довготелесим. Брови в нього зрослися ластівкою в польоті. Молодик мав гучне ім’я Хорхе Ередіа Муньйос. Запевнення Сократа в тому, що “ніхто не позаздрить”, і його заклик до відвертості були марними. Поміркувавши, вік і можливості Віоли все-таки приховали від аркадців. І Хорхе трепетав, гадаючи, що прекрасній гості вже не менше двадцяти п’яти: хіба може зацікавити її вісімнадцятирічний аркадський пастушок? Бо пілот Муньйос, позбавлений можливості літати, воістину пас вівці, стриг руно і у вільний час вирізьблював із каменю. Вирубавши бюст Віоли, він не заспокоївся. Частенько плакав, обнімаючи своє дерево, ровесницю-акацію, і акація заспокоювала Хорхе шерехом вітру в шатрі крони, нечутним дзвоном паростків, що ростуть, таємничою роботою коріння і листя. Проспавши ніч перед відповідальним вильотом, обнявшись із зеленим, квітучим другом, він піднявся на світанку з палаючою головою, наповненою струмами поля дерева, і зумів подолати нерішучість.

Гостя сиділа на крихкому поваленому стовбурі велетня-ясеня, свого ровесника, що давно повалився од старості і тепер давав притулок губчастим грибам, мурашкам і зміям. А Хорхе все говорив, сидячи біля ніг Віоли. Про те, яка вона прекрасна. Як вона могла б знайти своє щастя на золотій Аркадії…

Віола слухала, посміхаючись задумливо і трохи лукаво, так, щоб не подавати і не позбавляти надії. Вислухавши, сказала якомога лагідніше:

— Ти такий щасливий. Ти пілот, і скульптор, і поет — тобі багато що дано, а я все життя лише літала, літала…

Він чекав іншої відповіді, — можливо, освідчення. Але Віола прислухалася до внутрішнього відліку секунд і зрозуміла, що треба поспішати. Орбіта крейсера схилялася до потрібної точки.

— Час, — сказала вона, підводячись.

План був елементарний, як давні військові хитрощі. План народився несподівано, коли вони з Сократом залишали кладовище.

Захоплений зненацька пропозицією показати дуб, старий спочатку насупив брови, а потім, як завжди після хвилі поганого настрою, безтурботно махнув рукою:

— Ет, нічого від вас не приховаєш!.. Ходімте, ходімте до мого брата. Тільки не зараз, а то сонце сідає, і крейсер незабаром пролітатиме над нашими місцями. Почує нас на поверхні — і вистрелить.

— Отже, він стріляє тільки по живому? — швидко спитала Віола.

— Так, по людях чи по лісу. Ніби знає, що ми зв’язані… Бачите, кладовище цілісіньке, тут йому робити нічого, так…

…Обігнувши планету, бот пролетів над межею дня і ночі. В нічній половині мерехтіла багряна пляма, що розтікалася, — величезна лісова пожежа. Там пропливав крейсер, ідучи на неминуче, розраховане Віолою зближення.

Крихітне суденце, спритно кероване Муньйосом, також ішло з вимкненим двигуном по орбіті навколо Аркадії. Бот прикинувся, що він порожній і зазнає аварії. Віола блокувала психополе навколо себе і Хорха, а судну наказала подавати автоматичний сигнал біди.

Будь-який справний зореліт з екіпажем давно відгукнувся б на заклик про допомогу — спустив би власний бот чи захопив аварійне судно силовим каналом. Але крейсер, невидимий, з погашеними вогнями, щосекунди наближався на п’ятнадцять кілометрів і мовчав. Ще трохи, і кораблі розминуться на перехресті орбіт.

Ось вона, точно вибрана мить! Заспокоївши биття серця, Віола лівою рукою подала нетерплячий знак Хорхе. Ожив бот, забив райдужним спалахом на кормі, мов риба хвостом, і рушив назустріч темному дракону.

Тепер треба було завдати удару. Паралізувати всіх на борту крейсера

Відгуки про книгу Аурентина - Андрій Всеволодович Дмитрук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: