Феномен Фенікса - Валентин Лукіч Чемеріс

— Не вмію! — Шмигик-Мигик почав гніватись. — Чого ти причепився? Скільки разів я пояснюватиму, що у нас усе не так! За мене ж батьки домашні завдання роблять, тому я й читати не тямлю. І не заважай мені дивитися про Чорну маску. Тссс!..

Починається…

Але стомлений Гриць заснув, так і не додивившись незвичайних пригод Чорної маски. І снилося йому, що він удома, на Землі… Ранок. Гриць веде свого батька. І батько міцно тримається за синову руку, а другою крутить сивий вус. І йдуть вони… Куди б, ви думали? У дитячий садок, що називається тепер батькосадок.

— Мені ж на роботу, який садок? — пхинькає та вередує батько. — Це я тебе колись туди водив. Я, а не ти мене.

— А тепер усе навпаки, — повчає Гриць. — Тепер діти водять своїх батьків у садок! Ясно?

— Та ясно, — зітхає батько. — Ти хоч рано мене забереш?

— Як нагуляюсь, так і заберу, — обіцяє син. — А ти ж гляди, тату, слухайся і не бешкетуй!

І, прокинувшись, засміявся.

— Ну й дивні ж сни сняться на чудернацькій планеті Всенетак!

Поснідавши, Шмигик-Мигик і Гриць гайнули в місто. Тиняючись вулицями, хлопці спинилися біля химерного будинку з написом на фасаді: «Будинок іграшок». Гриць хотів було зайти, але на дверях виріс грізний робот і сердито заблимав лампочками.

— Дітям заборонено заходити у Будинок іграшок! — проскрипів він металевим голосом.

— Як це заборонено? — розгубився Гриць, бо такого він ще жодного разу не чув на Землі.

Робот байдуже миготів лампочками.

— На планеті Всенетак іграшки тільки для дорослих! — проказав він. — Можете привести свого тата чи маму, бабусю чи дідуся і вибрати для них іграшку.

— Тю! — вихопилося в Гриця.

— Що означає «тю»? — запитав робот. — У моїй електронній пам’яті такого слова немає.

Гриць махнув рукою.

Побалакай з вами! У нас, на Землі, іграшки тільки для дітей, а ви…

— Послухайте… Е-е… — Гриць подумки підбирав різні слова, як би краще назвати робота, але нічого не пригадав. — Послухайте, дядьку, пустіть нас у магазин.

— Що означає «дядьку»? — байдуже перепитав робот.

А мимо них маленькі діти вели за руки своїх батьків, і робот пускав їх у магазин. Гриць ледве відірвав погляд від барвистої вітрини і, похнюпивши голову, побрів вулицею.

— Та як ви тільки живете на своєму Всенетаку? — дорікав він приятелю. — От у нас, у Лоцманці…

— Але у вашій Лоцманці діти щодня ходять до школи, — ображено вставив Шмигик-Мигик. — А ми — гуляємо!

— Що ти затявся зі своїми гульками? — спалахнув Гриць. — Теж мені знайшов заняття. Гульки та гульки! Гуляти теж колись набридне. А ти жодної книги не прочитав. І ким ти виростеш?

Шмигик-Мигик з гордістю вигукнув:

— Ясно ким — гулякою! Тут тобі не твоя Лоцманка!

Шмигик-Мигик аж підстрибнув на радощах і побіг геть. Гуляти.

— Постривай, Шмигику! — кричав Гриць. — Ти мене привіз на свою чудернацьку планету, то одвозь і назад у Лоцманку. Не хочу я у вас більше жити! Переплутали все і раді!

На вулиці з’явилася куля, смішно застрибала на своїх тоненьких довгих ніжках. Шмигик-Мигик підняв руку, куля спинилась. Не озираючись, Шмигик-Мигик скочив у неї, зачинив дверці. Коли Гриць добіг, куля вже почала підійматися.

— Та почекай, кажу! — Хлопець вчепився руками в ніжку кулі, хотів було її утримати і відчув, що… летить.