Принц Каспіан - Клайв Стейплз Льюїс

істоти, про яких він чув хіба що в казках: перед ним стояли справжні живі кентаври. То і були Гленсторм та троє його синів. Після бігу їхні каштанові боки вилискували потом, а золотава борода Гленсторма розметалася по широких грудях. Гленсторм умів читати по зірках та провіщати майбутнє, тому він не здивувався гостям і навіть знав, що саме їх привело.

– Хай живе король! – привітався він. – Ми з моїми синами готові виступити хоч зараз. Де і коли вирішальний бій?

До цього ані Каспіану, ані його соратникам на думку не спадало вести якусь війну. Найбільше, куди сягала їхня уява, був набіг на володіння якогось особливо злобливого барона або лови на королівських єгерів, якщо ті дістануться до цих країв і почнуть дуже вже докучати лісовим мешканцям. Та загалом справжні нарнійці переймалися тим, як заховатися глибше в лісах та печерах і якось перебути негоду. Слова Гленсторма змусили всіх замислитися про майбутнє всерйоз.

– Якщо я зрозумів правильно, ви ведете до того, що ми маємо оголосити війну Міразу? – вигадуючи час, уточнив Каспіан.

– А кому ж іще? – здивувався такій нетямущості кентавр. – Для чого ж тоді ваша величність начепили на себе кольчугу та взяли до рук меча?

– Хіба ж ми в змозі тягатися з Міразом? – висловив загальні сумніви Борсук.

– Час рішучої битви настав! Це кажу вам я, чия доля читати зірки, так само, як твоя доля, борсуче, берегти пам’ять минулих поколінь. У небесних сферах зустрілися Тарва й Аламбіль, а на землі знову з’явився нащадок Адама, якому накреслено наперед стояти над звірами та надавати їм імена. Тому зустріч на Танцювальній галявині повинна стати військовою нарадою.

Кентавр мовив це так, що ніхто – ані Каспіан, ані хто інший – більше не мав сумнівів: їм доведеться вести війну, і ця війна має стати переможною. Залишалося тільки її розпочати.

Та сонце стояло вже високо, мандрівники достатньо намучилися, тож прийняли запрошення до сніданку. Так Каспіану довелося скуштувати, що таке справжня кентаврська кухня, а були в ній вівсяні коржі, яблука, їстівні трави, легке вино і сир.

До наступного місця, куди збиралися повести Каспіана, було, як кажуть, що шапкою кинути, якщо йти навпростець, та замість того довелося давати гака, і не тому, що на шляху стояли неприступні гори чи лежали непрохідні болота, а тому що у тих краях, за висловом Борсука, вже водилася людина. Сонце вже сідало, коли мандрівники опинилися серед перегороджених живоплотом на ділянки полів, що дихали теплом. Тут Трюфеліно повів своїм славнозвісним носом і рішуче спрямував усю компанію до ледь помітного зеленого пагорба, у якому виявився отвір. Каспіан одразу здогадався, що то нора. І справді, тільки-но Трюфеліно погукав у нірку – звідти визирнув писочок. Коли б за весь день Каспіан не надивився усіляких дивовижних розумних істот, то цілком імовірно, він де стояв би, там і сів, тим самим принизивши свою королівську гідність, та він тільки й того, що роззявив рота: обтрушуючи з себе землю, з ним розкланювалося мишеня, хоча назвати його мишеням навіть язик не повертався – то був цілий миш. Значно більший за звичайних польових мишок, заввишки з півтора фути, він стояв на задніх лапках, а вуха мав такі довгі, що позаздрити їм міг би пересічний кролик, а завширшки вони були ще й більші за кролячі. Звали його Рипічип, а знаний він був охрест своїм відчайдушним і войовничим норовом. На боці в нього теліпалася – що б ви думали? – рапіра, а ще він мав хвацько закручені вуса.

– Сі-і-і-ір, – граційно вклонившись, погордо пискнув Миш, – я і мій загін – а це дванадцять найкращих шпаг Нарнії! – до послуг вашої величності.

Від самої думки про те, що весь загін на чолі з Рипічипом уміститься у кошик для білизни заморської господині, що підніме його та понесе прати і навіть не помітить, що там укрився цілий загін, Каспіан насилу стримався, щоб не розреготатися.

Довго ще можна перелічувати усіх, із ким Каспіан зустрівся у той клопітливий і щасливий день. А зустрівся він із кротом Лопатолапом, із братами Гострозубими, родичами Трюфеліно, із Їхнім Косоочієм Лоповухом Першим, королем розумних зайців, із буркотуном Голкостромом, вождем розумних їжаків. Та вже вечоріло, слід було подумати про ночівлю. З останніми променями сонця мандрівники добрели до лісу й попадали на моріжку поблизу лісового струмочка край галявини серед високих в’язів. Довгі тіні в’язів уже розчинялися у вечірніх сутінках, ромени постуляли на ніч пелюстки, а галасливі граки розлетілися по своїх гніздечках. Мандрівники підживилися тим, що було, а Тиквік запалив люльку (Нікабрик, на відміну від інших гномів, люльки не палив).

– Ех, нам би ще розбудити джерела та дерева, – зітхнув Трюфеліно, – і можна було б вважати, що сьогодні ми попрацювали на славу.

– А як це зробити? – спитав Каспіан.

– У тому-то й річ, що аж ніяк, – знову зітхнув Борсук, – бо немає в нас над ними влади. Коли на ці землі прийшли люди і почали корчувати ліси, осушувати болота і забруднювати річки, наяди та дріади поснули глибоким сном. І тепер уже нікому не відомо, чи прокинуться вони хоч коли-небудь. Для нас це велика втрата! На заморців живі ліси наводять смертельний жах. І якщо б дерева разом із нами рушили б супроти них, ото була б забава! Від жаху заморці так і кинулися б урозтіч! І тоді б ми хутко випровадили б усіх із нашої Нарнії.

– Якби хліб та одежа, то їв би лежа, – пихнувши люлькою, зауважив Тиквік. – Дивлюся я на тебе, борсуче, та тільки дивуюся: якою ж уявою обдарувала тебе природа… Та чому зупинятися на джерелах та деревах? Збудімо ще каміння, і нехай воно саме жбурляється у заморців. Уявляєте собі: виходить зрання Міраз на ґаночок, а тут його камінь по лобу – хлоп! – і ніякої тобі війни!

Борсук на це нічого не відповів, лише сердито засопів, і на галявині запала тиша. Каспіан теж уже посапував, як десь із глибини лісу почулися майже невловимі звуки музики. Спочатку Каспіан вирішив, що вони йому й справді почулися, та переліг на інший бік. Та ледве він вухом торкнувся землі, як звуки стали гучнішими, і він навіть розпізнав чи то мірний тупіт, чи то бій барабанів. Він підвів голову – тепер тупіт лунав глухо, а музика, навпаки, гучніше; йому здалося, що він навіть розрізняє переливи вівчарської сопілки. Та звідки було взятися вівчарю… у густому лісі… в опівнічну пору? Каспіан озирнувся навкруги і помітив, що Борсук теж не спить, а сидить навпочіпки, поводячи носом і вдивляючись у лісову пітьму. Галявину заливало місячне сяйво, і Каспіан здогадався, що проспав значно довше, аніж гадав спочатку… А музика наближалася: мелодія, ще невловима, наче мара, вже чітко пробивалася