Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
Вона дочовгала до гойдалки та штовхнула стару тракторну шину, яку почепив її брат Лукас іще в 1922 році. Мотузок стерлося чимало, проте шина лишалася та сама. У багатьох місцях уже виднілись нитки, а на внутрішньому ободі була глибока вм’ятина, яку продавило не одне покоління молодих сідниць. Під шиною в землі виднілася глибока борозна (трава давно облишила спроби в ній прорости), а там, де приґудзували мотузку, була гола деревина — біла, як кістка, бо стерлася кора. Мотузка протяжно скрипіла, і цього разу матінка Ебіґейл заговорила вголос:
— Господи Всевишній, Господи мій, прошу Тебе, якщо можеш, якщо в цьому немає крайньої потреби, відведи чашу сю від моїх губ. Я стара, мені страшно, та більше за все мені б хотілося лягти тут, у рідну землю. Як хочеш, можеш забрати мене просто зараз. Боже, хай буде воля Твоя, одначе Ебб — просто стомлена чорна бабця. Хай буде воля Твоя.
Жодного звуку. Лише скрип мотузки проти гілки й крик вороння десь у кукурудзі. Вона притулила старий, зморшкуватий лоб до старої, зморшкуватої кори яблуні — дерева, яке давним-давно посадив її батько, — та гірко заплакала.
———
Уночі їй наснилося, що вона знову виходить на сцену в будинку спілки — молода, гарненька й вагітна Ебіґейл, темна ефіопська перлина в білій сукні. Тримає гітару за гриф, здіймається, здіймається в непорушній тиші з хаосом у голові, однак щосили зосереджена на одній думці: «Мене звати Ебіґейл Фрімантл-Топпс, я гарно граю й співаю не гірше. І знаю це не тому, що так хтось сказав».
Вона повільно обернулася в тому сні й стала лицем до білих, звернених до неї облич-місяців; лицем до зали, щедро осяяної лампами та м’яким, соковитим світлом, що вигравало на темних, злегка запітнілих вікнах та червоних оксамитових завісах, підв’язаних золотавими мотузками.
Вона міцно вхопилася за ту думку й заграла «Віковічний камінь»[301]. Вона грала, а тоді почувся її голос, і був він точнісінько таким, як удома, — багатим і соковитим, наче жовте світло тих ламп. «Я завоюю їхні серця, — подумала вона. — Завоюю з Божою поміччю. О мій народе, якщо ти спраг, чи не наточу я води з каменя? Я їх завоюю, і Девід мною пишатиметься, і татко з матусею — також, та й сама я пишатимусь, я точитиму музику з повітря, а воду — з каменя…»
Саме тоді вона його й помітила. Він стояв позаду, у дальшому кутку, за всіма сидіннями, стояв, схрестивши руки на грудях. На ньому були джинси, денімова куртка з ґудзиками на кишенях, чорні запилюжені чоботи зі стоптаними каблуками — те взуття мало такий вигляд, наче воно подолало багато суворих, брудних миль. Його лоб світився білим гасовим вогнем, щоки радісно палали червоною кров’ю, очі горіли веселощами, немов два блакитні діаманти, — можна було подумати, що син Сатани вирішив попрацювати Крісом Крінглом[302]. Палюча посмішка відкотила губи з його зубів, перетворившись на щось подібне до звірячого вишкіру. Зуби були білими, гострими й рівними, як у тхора.
Він виставив руки вперед. Пальці скручені в кулаки, що здавалися тугими, як суччя на яблуні. Радісна, неймовірно бридка посмішка не сходила з його обличчя. З кулаків закапала кров.
Слова випарувалися з її голови. Пальці забули, як грати, — струни незгідно бренькнули наостанок і змовкли.
— Боже! Боже! — заголосила вона, та Господь відвернув від неї Своє лице.
Тоді на ноги звівся Бен Конвей — червоне обличчя горіло, маленькі свинячі очі блищали.
— Чорна курва! — заволав він. — Що на сцені робить та чорна курва?! Чорні курви не точать із повітря музику! Чорні курви не точать воду з каміння!
У відповідь залунали схвальні крики. Люди ринули вперед. Вона побачила, як її чоловік спробував вилізти на сцену. Йому зацідили кулаком по губах, і він перекинувся.
— Тягніть цих брудних єнотів до задніх рядів! — горлав Білл Арнольд.
Хтось притиснув Ребекку Фрімантл до стіни. Ще хтось, схожий на Чета Дікона, замотав Ребекку оксамитовою завісою та зв’язав золотистою мотузкою.
— Дивіться сюди! Ряджений єнот! Ряджений єнот! — кричав він.
Інші кинулися до Дікона й заходилися місити й дубасити оксамитовий згорток із жінкою.
— Мамо! — зойкнула Еббі.
Гітару вирвали з її онімілих пальців і розбили об край сцени — навсібіч полетіли друзки зі струнами.
Її здичавілі очі забігали в пошуках чорного чоловіка, що стояв у дальшому кутку, однак він запустив у роботу свою страшну машинерію і, щойно вона розкочегарилася, подався кудись.
— Мамо! — знову закричала вона.
Наступної миті її вхопили грубими руками й потягли зі сцени — ті пальці залізали під її сукню, мацали, жмакали її, щипали за сідниці. Хтось шарпнув Еббі за руку, висмикнувши її із суглоба, та притиснув долоню до чогось пружного й гарячого.
— Як тобі МІЙ віковічний камінь, га, ніґерська шльондро? — хекнув їй на вухо Бен Конвей.
Кімната вирувала. Еббі побачила, як батько намагається пробратися до обм’яклого силуету її матері, побачила, як чиясь біла рука вдарила пляшкою об спинку складаного стільця. Почувся тріск, дзенькнуло скло, а тоді зазубрену шийку пляшки, що блищала в теплому сяйві гасових ламп, тицьнули в обличчя її батька. Вона побачила, як його вирячені очі луснули, мов дві виноградини.
Вона зарепетувала, і сила того крику немов розколола кімнату, впустила темряву, і ось вона знову матінка Ебіґейл, бабця ста восьми років, застара, Господи, застара (однак хай буде воля Твоя), і вона йшла кукурудзою, таємничою кукурудзою, що пускає своє коріння не вглиб, а вшир, блукала її рядами, срібними від місячного сяйва та чорними від глибокої тіні; вона чула ніжний шелест теплого нічного вітру, живий запах молодих пагінців, знайомий із самих пелюшок (вона часто думала про те, що, певне, ця рослина найближча до всього живого: кукурудза пахне життям, його початком; о, вона поховала трьох чоловіків: Девіда Топпса, Генрі Гардесті й Нейта Брукса, — і спала вона тільки з ними, тож прийняла їх так, як і належить жінці, — впустивши їх