Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
Тим днем вона пишалася все життя.
———
Вона прокинулася після дванадцятої години й сіла, закліпавши очима від сонця, — стара жінка ста восьми років. Від спання в кріслі страшенно боліла спина. І якщо вона бодай трохи себе знала, болітиме аж до вечора.
— От же ж таке, — сказала матінка Ебіґейл і обережно зіп’ялася на ноги.
Вона почала поволі спускатися з ґанку, тримаючись за хистке поруччя та кривлячись від болю в спині й поколювання в ногах. Кров бігала її тілом не так жваво, як раніше, та й зрозуміло. Вона інколи нагадувала собі, що буває від спання в гойдалці. Засинаєш, і сняться старі часи — це чудово, о так. Краще за вистави по телевізору, та платня за цю насолоду пекельна. Вона могла відчитувати себе скільки завгодно, та була все одно що старий собака, який розлягається перед каміном. Сідала на сонці й одразу засинала, от і все. Права голосу їй уже ніхто не давав.
Вона зійшла з останньої сходинки, зупинилася, щоб «ноги наздогнали», а тоді різко втягла носом повітря, харкнула й виплюнула на землю добрячий згусток шмарклів. Коли матінка Ебіґейл повернулася до норми (за винятком болю в спині), вона повільно рушила круг дому, до туалету, який у 1931 році збудував її внук Віктор. Зайшла всередину, церемонно зачинила двері, засунула засув (ніби на вулиці сиділо не двійко дроздів, а цілий натовп народу) і сіла. За мить почулося дзюрчання, і вона полегшено зітхнула. І ось іще один факт про старість, якого ви ніколи не чули або пропустили повз вуха, — з віком зникає розуміння, коли треба подзюрити. Здавалося, наче сечовий міхур втрачає чутливість, і щойно втратиш пильність, уже треба перевдягатися. За натурою вона не була бруднулею, тож ходила посидіти в туалеті разів шість-сім на день, а під ліжком тримала нічний горщик. Джим, чоловік Моллі, якось сказав їй: вона наче пес, який не може проминути жодного пожежного гідранта, щоб не віддати йому честь задертою лапою, і Ебіґейл так реготала, що сльози побігли. Джим працював рекламним адміністратором у Чикаґо й упевнено просувався по службі. Та тепер він уже нікуди не рухався. Вона гадала, що його не стало разом з усіма. І Моллі також. Благослови, Боже, їхні серця — тепер вони з Ісусом.
Минулого року її провідували лише Джим із Моллі. Решта ніби й забула про її існування, і зрозуміло чому. Вона пережила свій ліміт. Вона була як динозавр, що вже давно мав би скинути плоть із кісток — істота, чиє належне місце чекає на неї в музеї (або ж на цвинтарі). Вона могла зрозуміти, чому вони не хочуть її бачити, та ніяк не могла второпати, чому не хочуть повернутися, щоб провідати землю. Так, від колишніх угідь лишилося кілька акрів, та однаково ця ділянка належала їм — це була їхня земля. Однак чорний народ уже не так дбав про свою землю. А були й такі, хто її навіть соромився. Вони подалися шукати своєї долі в містах, і більшості з них, як-от Джимові, велося геть непогано… та як же боліло їй бачити ті чорні обличчя, що відвернулися від власних земель!
Позаминулого року Моллі з Джимом хотіли поставити їй туалет зі зливом, і відмова їх образила. Вона намагалася пояснити так, щоб вони зрозуміли, та Моллі лише повторювала:
— Матінко Ебіґейл, вам сто шість років. Чи мені ото приємно думати, що ви сидите там, коли на вулиці лише десять градусів вище нуля[300]? Чи ви зовсім не думаєте про те, що може зробити холод із вашим серцем?
— Бог забере мене тоді, як буду Йому потрібна, — відповіла Ебіґейл.
Вона саме плела, і їм здалося, що вона не помітила, з яким виглядом вони перезирнулися.
Деякі речі просто не відпускають тебе — ще один факт, про який молодь наче й не в курсі. Та коли у 82-му їй виповнилося сто років, Кеті з Девідом запропонували їй телевізор, і на це вона згодилася. Цей чудовий прилад допомагав згаяти час, коли ти сама-самотня. Проте коли до неї завітали Крістофер і Сьюзі та сказали, що хочуть підвести до її кранів міську воду, вона відмовила їм так само, як і Моллі з Джимом щодо туалету зі зливом. Вони казали, що її колодязь замілкий і пересохне, якщо вдарить така спека, як у літню посуху 1988 року, та Ебіґейл лише віднікувалася. Звісно ж, вони гадали, що вона з дуба впала, що старечий маразм покрив її мозок так само, як шари лаку — стару підлогу, проте сама вона гадала, що макітра в неї працює так само, як і завжди.
Вона підвелася з туалетного сидіння, натрусила в діру вапняного порошку й повільно вийшла на сонце. Ебіґейл підтримувала у своєму гальюні гарний запах, однак старі параші — це старі параші, попри будь-які пахощі.
Коли Кріс і Сьюзі пропонували їй підключитися до міського водопостачання, їй немов Господь на вухо шепотів… Він шепотів навіть тоді, коли Моллі з Джимом хотіли придбати їй той порцеляновий трон із хромованою ручкою змиву. І Бог дійсно говорив із людьми. Хіба Він не говорив із Ноєм, не пояснив йому, скільки ліктів має сягати ковчег завдовжки, завширшки й завглибшки? Говорив. І вона вірила в те, що почула Його, однак не з палаючого куща, не з вогняного стовпа. «Еббі, тобі знадобиться твоя колонка, — шепотів той тихий, спокійний голос. — Можеш користуватися електрикою скільки завгодно, та слідкуй, щоб і в отих твоїх гасових лампах було пальне і щоб із ґнотами був порядок. Тримай комору повною, як до тебе — твоя матінка. І, Еббі, слідкуй за тим, щоб молодняк не вмовив тебе на таке, що, як на тебе, суперечить Моїй волі. Вони — твоя рідня, однак Я — твій Отець».
Вона зупинилася серед подвір’я й подивилася на море кукурудзи, одноманітність якого ламалася лише ґрунтовою дорогою, що вела на північ, до Данкана з Коламбусом. Асфальт починався за три милі від її дому. Урожай цього року мав видатися славним, і їй було шкода, що він дістанеться самому гайворонню. Шкода, що у вересні великі червоні комбайни лишаться в гаражах; шкода, що люди не зберуться ні лущити кукурудзу, ні