Сліпобачення - Пітер Уоттс
Але він усе-таки зателефонував.
— Паличнику, — він усміхнувся, намагаючись розпочати розмову.
— Радий тебе бачити, — відповів я, адже саме це кажуть люди за таких обставин.
— Ну, я побачив твоє ім’я на ешафоті. А ти далеко зайшов, як для прототипу.
— Не дуже далеко.
— Чорт! Ти ж тепер в авангарді людської раси. Ти наша перша, остання і єдина надія супроти невідомого. Чувак, ти їм показав. — Він підняв вгору кулак, демонструючи радість за мій тріумф.
Потреба «показати їм» стала наріжним каменем життя Роберта Паґліно. Вона насправді спрацювала для нього: друг здолав вроджену інвалідність завдяки модифікаціям, покращенням і абсолютній непоступливості. У світі, де людства стало враз надміру багато, ми зберегли статус з іншої епохи: професійних працівників.
— Тепер тобою командує вамп, — сказав він. — На круте дерево треба крутого клина.
— Думаю, це тренування перед зустріччю із справжніми чужинцями.
Він засміявся. Я не міг збагнути чому, але теж усміхнувся.
Приємно було його бачити.
— Ну то які вони? — запитав Паґ.
— Вампіри? Не знаю. Вчора познайомився з першим.
— І?
— Складно сказати. Таке враження, що він іноді не усвідомлює, де перебуває, ніби він… у власному маленькому світі.
— Усе він усвідомлює. Ті почвари страх які тямущі. Ти знаєш, що вони можуть утримувати в голові обидві площини куба Неккера водночас?
Термін видався знайомим. Я попросив підказку й побачив мініатюрне каркасне зображення знайомої коробки:
Тепер я згадав: класична оптична ілюзія-перевертень. Часом здається, що заштрихований передній бік, часом — задній. Поки ти дивишся, перспектива скаче туди-сюди.
— Ти чи я, ми бачимо лише одне або інше, — казав Паґ. — А вампи бачать дві площини одразу. Ти хоч уявляєш, яку перевагу це їм дає?
— Недостатню.
— Touché[40]. Але ж не їхня провина, що нейтральні риси фіксуються в малих популяціях.
— Не знаю, чи варто називати їхній глюк з хрестами нейтральним.
— Спершу так і було. Чи багато у природі трапляється перетинів під прямим кутом? — Він махнув рукою. — У будь-якому разі, не в тому суть. Важливо те, що вони здатні на щось, нейрологічно неможливе для людей. Паличнику, вони можуть утримувати різні картини світу водночас. Вони просто-напросто бачать те, що нам доводиться опрацьовувати крок за кроком. Ти ж знаєш, що жодна пересічна людина не здатна перерахувати всі прості числа між одиницею та мільярдом? У давні часи лише кілька аутистів були здатні на таке лайно.
— Він ніколи не вживає форми минулого часу, — пробурмотів я.
— Га? А, це, — Паґ кивнув. — Вони ніколи не відчувають минулого часу. Для них це просто ще одна гілка. Вони нічого не запам’ятовують, а переживають наново.
— Це як посттравматичні спогади?
— Не такі вже й травматичні, — скривився він. — Принаймні, не для них.
— Бачу, тепер твоя пристрасть вампіри?
— Паличнику, вампіри — Пристрасть з великої літери «П» для кожного, хто має приросток «нейро» в резюме. Я написав лише кілька статей з гістології[41]. Рецептори розпізнавання образів, шаблон зіставлення образів, сомбрероподібні графіки масивів даних щодо активності модуляцій первинної зорової кори, фільтри підкріплення/винагороди зайвої/актуальної інформації. Загалом про очі.
— Є таке. — Я завагався. — Вони бентежать.
— Не те слово! — Паґ з розумінням кивнув. — Той тапетум люцидум[42], блиск… Жах. — Він похитав головою, немов заново переживаючи свої враження.
— Ти ніколи не зустрічався з жодним із них, — здогадався я.
— Що, з крові й кісток? Та я б ліве яйце віддав за це. А як ти здогадався?
— Справа не в блиску. Це… — я добирав потрібне слово, — радше, поведінка.
— Ага, — невдовзі сказав друг. — Іноді мені здається, що ти просто мусив там опинитися. Тому я тобі і заздрю, Паличнику.
— Не варто.
— Варто. Навіть якщо ти ніколи не зустрінешся з тими, хто надіслав Світляків, ти матимеш унікальну нагоду вивчити цього… Сарасті, так?
— Марна справа. Єдине «нейро» у моєму файлі стосується власної історії хвороби.
Він засміявся.
— Хай там як, але я просто побачив твоє ім’я в заголовках і подумав: «Гей, а чувак же за кілька місяців відлітає. Певно, годі вже мені чекати, що він сам зателефонує».
Минуло вже понад два роки.
— Я не вірив, що проб’юся. Гадав, ти заніс мене до чорного списку.
— Ні. Ніколи.
Паґ опустив очі і замовк. Нарешті додав:
— Але ти мусив їй подзвонити.
— Знаю.
— Вона помирала. Ти мав…
— Не було часу.
Він дозволив брехні заполонити простір між нами.
— У будь-якому разі, — нарешті сказав він, — я просто хотів побажати тобі успіху. — Це також було не зовсім правдою.
— Дякую. Я це ціную.
— Надери тим прибульцям сраки. Якщо у прибульців є сраки.
— Нас всього п’ятеро, Паґу. Дев’ятеро, якщо рахувати дублерів. Ми не зовсім схожі на армію.
— Це просто ідіома така, друже-ссавцю. Закопати сокиру війни. До біса міни![43] Приборкати Змія.
«Викинути білий прапор», — подумав я.
— Мабуть, ти дуже заклопотаний, — сказав він. — Я…
— Слухай, хочеш, зустрінемося? По-справжньому? Я вже давно не був у «КуБіті».
— Я б з радістю, Паличнику. На жаль, я в Манкої. Семінар-тренінг — кремсатиму жмуриків.
— Хочеш сказати, фізично?
— Передові дослідження. А я старомодний.
— Дуже шкода.
— Ну що ж, не затримуватиму тебе. Просто хотів, щоб ти знав…
— Дякую, — повторив я.
— Ну, ти зрозумів. Бувай, — мовив Роберт Паґліно. У цьому й полягала справжня причина його дзвінка.
Він не сподівався на ще один шанс поговорити.
Паґ дорікав мені за те, як усе закінчилося з Челсі. Все чесно. Я дорікав йому за те, як усе почалося.
Він зацікавився нейроекономікою почасти тому, що друг його дитинства просто в нього на очах перетворився на паличника. З тієї самої причини я зайнявся синтезом. Наші шляхи розійшлися, і ми не дуже часто бачилися в реалі. Однак і через два десятиліття після того, як я заради нього відлупцював гурт хлопців, Роберт Паґліно залишався моїм найщирішим і єдиним другом.
— Тобі потрібно по-справжньому зігрітися, — сказав він мені якось. — І я знаю одну леді, яка може дати добрячого жару.
— Думаю, це найгірше використання метафори в історії людського спілкування, — відповів я.
— Серйозно, Паличнику. Вона чудово тобі пасуватиме. Для балансу: трішки посуне тебе до звичної норми, розумієш?
— Ні, Паґу, не розумію. Хто вона? Ще один нейроекономіст?
— Нейрокосметолог, — підправив він.
— На них і досі є попит? — я ніяк не міг зрозуміти чому. Навіщо платити за зміни задля сумісності з «другою половиною», якщо саме поняття «другої половини» вийшло з моди?
— Невеликий, — визнав Паґ. — По суті, вона залишилася практично без роботи. Але, старий, усі інструменти при ній. Дуже тигмотактична[44].