Сліпобачення - Пітер Уоттс
Щойно ми беремося втілювати наш план, як Бернс-Колфілд замовкає. Наступної миті я сліпну.
Це тимчасове порушення, рефлексивне посилення роботи фільтрів як реакція на перевантаження. Вже за кілька секунд мої пристрої повертаються в ефір, а діагностика світиться зеленим. Я зв'язуюся з іншими, вони підтверджують ідентичні відхилення й ідентичне відновлення. Ми повноцінно функціонуємо, хіба що різке збільшення концентрації іонів навколо нас свідчить про якесь сенсорне порушення. Ми готові продовжувати дослідження Бернса-Колфілда.
Але є одна серйозна проблема: здається, комета зникла…
На «Тезеї» не було команди у звичному розумінні цього слова: ні навігаторів, ні інженерів. Ніхто не мив підлоги. А який сенс марнувати м’ясо на завдання, які машини здатні виконати набагато краще і з меншими зусиллями? Нехай інші кораблі вгинаються під вагою непотрібних матросів, якщо ордам тих, хто досі не вознісся до Раю, так хочеться надати ілюзію змістовності своєму існуванню. Нехай кишать на посудинах, керованих суто комерційними інтересами. Була лише одна причина на те, щоб ми летіли на «Тезеї»: ще ніхто достатньо добре не оптимізував програми для здійснення Першого Контакту. Винесений за межі Сонячної системи, корабель ніс на собі долю людства, тож було б марнотратством перевантажувати його ще й самоповагою.
Ось і ми, просочені вологою і вимиті до блиску: Ісаак Шпіндель, щоб вивчати прибульців; Банда Чотирьох — Сьюзан Джеймс та її множинні особистості — щоб розмовляти з прибульцями; майор Аманда Бейтс була тут, щоб у разі необхідності воювати. А Юкка Сарасті — щоб керувати всіма нами, пересувати, наче пішаків на якійсь багатовимірній шаховій дошці, яку бачать лише вампіри.
Він розсадив нас за столом для нарад, поверхня якого плавною дугою простяглася крізь конференц-залу, непомітно підтримуючи постійну відстань до вигнутої палуби внизу. Весь барабан було мебльовано в стилі ранньої Ввігнутості; настільки вправно, що непідготований або похмільний мозок вважали б, що дивляться на світ крізь ширококутний об’єктив «риб’яче око». З поваги до закляклості щойно воскреслих живих мерців, він розкрутився тільки на одну п’яту «джі», але це тільки початок. За шість годин він уже сягне половини гравітації, затримуючись на таких показниках на вісімнадцять з кожних двадцяти чотирьох годин, аж доки корабель не вирішить, що ми остаточно оклигали. На найближчі кілька днів вільне падіння буде рідкісною розкішшю.
На столі виникли світлові скульптури. Сарасті міг би завантажити інформацію прямо в наші імплантати — уся нарада могла б пройти через КонСенсус, і не потрібно було б фізично збиратися в одному місці, — але якщо ти хочеш бути впевненим, що всі зосереджені, збирай їх разом.
Шпіндель змовницьки нахилився до мене.
— Може, наш кровопивця просто збуджується, коли бачить навколо стільки м’яса, га?
Якщо Сарасті й почув це, то не повів навіть бровою — я б помітив. Сховавши очі за скельцями чорних окулярів, він вказав на чорну середину дисплея.
— Об’єкт Оаса. Інфрачервоний еміттер[38], метанова група.
На дисплеї ми не побачили… нічого. Вочевидь, наше місце призначення — чорний диск, круглий провал серед зірок. Насправді ж та штука була важчою за десять Юпітерів і на двадцять відсотків ширшою в діаметрі. Вона перебувала просто перед нами: надто мала, щоб горіти, надто далека, щоб відбивати світло зірок, заважка для газового гіганта, залегка для коричневого карлика.
— Коли це з’явилося? — Бейтс так стисла в руці ґумовий м’ячик, що кісточки її пальців побіліли.
— У 2076 році під час мікрохвильового дослідження було зафіксовано пік рентгенівських променів. — «За шість років до Вогнепаду». — Його так ніколи і не вдалося підтвердити чи зафіксувати знову. Щось схоже на магнітний спалах карлика спектрального класу L, але тоді ми мали б побачити щось достатньо велике, здатне спровокувати такий ефект, а небо в тому напрямку лишалося темним. Міжнародний астрономічний союз назвав це статистичною похибкою.
Брови Шпінделя зійшлися докупи, наче дві закохані гусені.
— І що змінилося?
Сарасті ледь усміхнувся, не розтуляючи губ.
— Після Вогнепаду метабаза стала… доволі людною. Всі нервуються, шукають підказки. Після вибуху комети Бернса-Колфілда… — він клацнув язиком, — з’ясувалося, що спалах міг генеруватися субкарликовим об’єктом, якщо його магнітосфера достатньо розбурхана.
Бейтс:
— Розбурхана чим?
— Невідомо.
Доки Сарасті окреслював ситуацію, на столі накопичувалися шари статистичних даних: навіть попри чітко встановлений напрямок і увагу половини світу, об’єктові вдалося сховатися від усього, окрім найінтенсивнішого аналізу. Довелося накладати один на одного тисячі телескопічних знімків і пропускати їх через дюжину фільтрів, перш ніж щось вималювалося із статичних перешкод між триметровим діапазоном і межею ймовірності. Більшу частину шляху він навіть не був справжнім — просто гіпотетичним привидом, аж доки «Тезей» не опинився достатньо близько, щоб упіймати хвилеву функцію — квантову частку вагою як десять Юпітерів.
Земні картографи назвали її Великим Беном. Щойно «Тезей» проминув орбіту Сатурна, як Бен вигулькнув серед статистичних перешкод. Для будь-кого іншого таке відкриття було б марним: заскочений у дорозі новиною, корабель мав би вдосталь палива лише на те, щоб похмуро й довго повертатися додому. Але від «Тезея» до Сонця тягнулася довга, безкінечно тонка нитка, що постачала паливо, тож ми могли б розвернутися на всі 360 градусів. Доки ми спали, корабель змінив курс, а промінь «Ікара» стежив за нами, наче кіт за здобиччю, й живив нас на швидкості світла.
І ось ми прибули.
— А йдеться про ризиковану гру, — буркнув Шпіндель.
По той бік столу Бейтс різко махнула зап’ястям, і її м’ячик пролетів у мене над головою. Я почув, як він вдарився об палубу.
