Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання - Рей Бредбері
І ось з’являвся фургон, і на високих козлах під парасолем кольору хурми, тримаючи віжки, що весело струміли в його лагідних руках, сидів містер Джонас і співав:
— Мотлох! Мотлох!
Ні, сер, не мотлох!
Мотлох! Мотлох!
Ні, мем, не мотлох!
Виносьте все на подвір’я:
Скалки, уламки, ганчір’я,
Дрантя і лахи, забавки, спиці
В діло згодиться
Всякий непотріб.
Скажете, мотлох?
Нi, то не мотлох!
Кожен, хто хоч раз почув ті співи містера Джонаса, який придумував слова просто на ходу, одразу сказав би, що він не звичайний собі лахмітник. На вигляд — так. Пошарпані, геть вицвілі вельветові штани, на голові — старезний повстяний кашкет, прикрашений значками з часів давніх президентських виборів… А відрізняло його від інших лахмітників те, що промишляв він не тільки за ясного дня, — ви могли побачити його і вночі, на залитих місячним світлом вулицях, і фургон його до світанку колував містом, об’їжджаючи острови кварталів, де мешкали люди, яких він знав усе своє життя. І возив він у своєму фургоні всяку всячину, назбирану по всьому місту, — возив днями, тижнями, а то й місяцями, аж поки виявлялося, що та чи та річ комусь потрібна. Тоді треба було тільки сказати: “Мені хотілося б оцей годинник” або “А отой матрац можна?” — і містер Джонас віддавав їх, не взявши ні цента, і їхав собі далі, придумуючи слова до нового співу.
Часто траплялося так, що десь годині о третій ночі він єдиний у тому містечку не спав, і не раз ті, кого мучив головний біль, забачивши на вулиці його осяяний місяцем фургон, вибігали з дому й питали, чи нема в нього часом аспірину, і аспірин у нього завжди був. Не раз годині о четвертій йому випадало приймати пологи, і тільки тоді люди помічали, які неймовірно чисті в нього руки й нігті. То були руки заможної людини, котра, певне, жила ще й якимсь іншим, нікому не відомим життям.
Та хоч хто б він був, і хоч як би жив, і хоч яким би здавався дивним і навіть схибнутим, здорового глузду містерові Джонасові не бракувало. Як він часом лагідно пояснював сам, йому вже багато років тому набридло орудувати справами в Чікаго, і він вирішив пошукати собі якогось іншого діла, щоб спокійно доживати віку. Церкви він не любив, хоча й схвалював її ідеї, проте сам мав нахил до проповідництва та поширення знань, отож зрештою придбав коня та фургон і тепер проводив решту життя, дбаючи про те, щоб одні люди мали змогу скористатися з речей, що їх інші люди викидали як непотріб. Містер Джонас вважав себе своєрідним фільтром, крізь який відбувається матеріальний і культурний обмін між різними верствами місцевого населення. Він терпіти не міг, коли щось пропадало марно, бо знав: те, що для одного мотлох, для іншого — розкіш.
Тим-то й дорослі, і особливо діти залюбки спинялися на приступку й зазирали в задок фургона, де громадились усілякі скарби.
— Затямте собі одне, — казав містер Джонас. — Ви можете взяти що завгодно, коли воно справді вам потрібне. Отож запитайте себе: чи прагнете ви мати цю річ усім єством? Чи проживете ви без неї до кінця дня? І якщо впевнитеся, що не проживете, то хапайте й біжіть собі. Я радо віддам вам цю річ, хоч би що воно було,
І дітлахи копирсалися в тих завалах, де були й якісь давні папери, й подерті парчові халати, й сувої шпалер, і старі жилетки, й мармурові попільниці, й роликові ковзани, й просиджені м’які крісла, й приставні столики, й скляні люстри. Якийсь час у фургоні чулося лише перешіптування, брязкіт і дзенькіт. Містер Джонас сидів собі, спокійно попахкував люлькою, і малі знали, що він не спускає їх з ока. Час від часу хтось простягав руку до шахівниці, чи до разка намиста, чи до старого стільця і, торкнувшись уподобаної речі, зводив очі й бачив звернений на нього лагідний допитливий погляд містера Джонаса. І тоді швидко відсмикував руку й брався шукати далі. Так тривало доти, доки кожен урешті знаходив щось єдине, найбажаніше, і вже не забирав руки. Голови підводились, і обличчя так сяяли, що містер Джонас не міг стримати добродушного сміху. І навіть прикривав очі долонею, вдаючи, ніби це сяйво засліплює його. Прикривав на якусь хвильку, і саме в цю хвильку дітлахи вигукували слова подяки, хапали роликові ковзани, кольорові кахлі чи парасольку, вискакували з фургона й бігли геть.
Та за хвилину вони поверталися, несучи натомість щось своє: ляльку чи гру, що ними вже натішилися донесхочу, забавки, з яких уж звітрилася принадність, мов солодкий дух із жувальної гумки, і настав час віддати їх кудись, де їх побачать уперше й де вони знов оживуть і потішать когось іншого. Дітлахи сором’язливо вкидали ті принесені в обмін речі у задок фургона, до вже не видних їм багатств, а тоді фургон помалу рушав далі, зблискуючи великими, схожими на соняшники колесами, і містер Джонас знову заводив:
— Мотлох! Мотлох!
Ні, сер, не мотлох!
Ні, мем, не мотлох!
І ось уже фургон зникав з очей, і тільки собаки, лежачи в затінку під деревами, чули ту молитву рабина в пустелі й злеґка посіпували хвостами.
— …мотлох… — завмираючи, долинало здаля, — мотлох…
А ось уже ледь чутної
— …мотлох…
І западала тиша.
І собаки засинали.
♦
Цілу ніч по тротуарах шугали примарні вихори куряви, що їх здіймав палючий, наче з топки, вітер, і гнав у різні боки, і легко опускав на теплі духмяні лужки. Від ходи поодиноких нічних перехожих тремтіли крони дерев, і з них лавинами сипався порох. Здавалось, опівночі прокидався десь в околиці вулкан, і з нього вихоплювався навсібіч розжарений до червоного попіл і обліплював грубим шаром невсипущих нічних сторожів та збуджених собак. А десь
