Кінь і його хлопчик - Клайв Стейплз Льюїс

встояв. Його можна було зрозуміти: чолов’яга, якщо його так назвати (саме його краєм ока помітив Шаста, щойно увійшовши до зали), на зріст був не вищим за Шасту та й вигляд мав майже як людина від голови до пояса, а от нижче… ноги у нього поросли шерстю, наче у того цапа, та й ратицями він теж удавсь у того ж таки цапа, та й хвостом. Шкіра вилискувала міддю, волосся кучерявилося, борода – так собі, рідкувата, знов-таки мов у цапа, а на голові, що найцікавіше, стирчали два маленькі роги. То був не хто інший, як фавн (ті з вас, хто читав нашу повість «Лев, Біла Відьма та шафа», мабуть, зрадіють, упізнавши у ньому Тамнуса, того самого юного фавна, котрого Люсі, рідна сестра королеви Сьюзан, колись зустріла в перший день, як потрапила до Нарнії. Тепер, звісно, він значно подорослішав, бо їхні величності, королі Пітер і Едмунд та королеви Сьюзан і Люсі, посідали трони Нарнії вже не перший рік. Так от…

– Ваші величності, – вже гучніше повторив фавн, – щось мені підказує, що їхню юну величність спіткав сонячний удар. Ви ж подивіться на нього – здається, він досі навіть не второпав, де він є!

Усі подивилися на Шасту, який стояв, роззявивши рота, і блимав очима, і одразу припинили його лаяти та докучати питаннями. Його майже силоміць поклали на кушетку, підклавши під голову подушки, напоїли крижаним шербетом із золотого келиха та звеліли лежати й не рухатися.

Нічого подібного у Шастиному житті, не дуже багатому на події, ще не траплялося. Більш того, він і уявити собі не міг, що колись навколо нього здійметься така метушня, а він лежатиме собі на м’якенькій софі з подушками, а його пригощатимуть такою смакотою, як цей шербет. Тому він радо виконав наказ. Не слід, однак, вважати, ніби він одразу ж забув про своїх супутників – зовсім ні! Його, як і раніше, мучили думки про те, що з ними сталося, та як їм прокрастися крізь ворожий Ташбаан, та як йому приєднатися до друзів у долині Мертвих Царів. І що буде, як з’явиться справжній Корін. Та мало-помалу острахи відступали, а ним заволодівала солодка млість. «Ти диви! Може, ще й нагодують чимось таким смачненьким?» – промайнула зрадницька думка. Залишалося зачекати.

Аби не витрачати часу марно, Шаста налагодився крадькома роздивлятися навкруги. Тутешнє зібрання дійсно було вельми цікавим. У залі, окрім знайомого вже фавна, сиділи двоє кремезних чолов’яг із бородами, що майже сягали їм пояса, у той час як самі вони ледь-ледь сягали пояса дорослих людей. (То були гноми, одні з тих дивовижних створінь, які зазвичай стрічаються лише в Нарнії, тому Шаста побачив їх уперше в житті.) Був тут і великий, завбільшки майже з гнома, ворон (такого Шаста теж іще не бачив). Усі інші були людьми у повному сенсі слова, та всі високі й стрункі, молоді та вродливі, з ясними обличчями та оксамитовими голосами. «Не те що ці остраханці, принаймні більшість із них!» – подумав Шаста й мимоволі почав прислухатися до розмови.

– Що мовить їхня королівська величність, сестра наша Сьюзан, – звернувся король до красуні, яка щойно обіймала та цілувала Шасту, – на те, що ми вже три тижні в чужій землі? То чи згодна вона віддати руку та серце засмаглопикому залицяльнику вашому, принцові Рабадашу?

«Оце так-так, – подумав Шаста, – виходить, королева королю сестра та аж ніяк не дружина! Дивно!»

– Ні, – брате мій, – ні та ще раз ні! Навіть якщо він пообіцяє усі скарби Ташбаана!

– Хай буде за твоїм словом, сестро, – обізвався король, – правду кажучи, ви засмутили б моє серце, якби ваш вибір припав на нього! Іще коли в нас гостювали його посланці, чи, скажімо прямо, «свати», і коли сам він гостював у нас в Кейр-Паравелі, не раз і не два питав я себе, як можете ви бути отак люб’язні з ним.

– То була моя примха, – відповіла королева, – і тепер мені залишається докоряти собі за неї. Але ж правда й те, що в наших володіннях принц Рабадаш поводився зовсім інакше, ніж вдома, у Ташбаані. Усіх присутніх закликаю у свідки, що доблестю своєю він намагався підкорити моє серце, коли бився на лицарському турнірі, який брат наш, Великий король, влаштував на його честь; і всі ті дні – а то був цілий тиждень! – він поводився як справжній лицар, люб’язно та з повагою до пані, а тут – немов його хтось підмінив!

– Кхе, кхе, – відкашлюючись, мовив старий ворон, – як каже давня мудрість: «Не суди про ведмедя, побачивши його здаля, а суди тоді, коли побачиш його в барлогу!»

– Влучно сказано, Жовтий Пазуре! – мовив один із гномів. – Про те саме йдеться і в нашому, гном’ячому, прислів’ї: «Хто зі мною не днював і не ночував – той мене не знає!»

– Що ж, – мовив король, – тепер ми в змозі сказати, що знаємо, що за людина – отой принц: а він пихатий, бундючний, жорстокий, кровожерливий, хвалькуватий, самозакоханий та зарозумілий тиран!

– У такому разі, в ім’я Аслана, – сказала Сьюзан, – нам залишається єдине – покинути Ташбаан негайно, не зволікаючи ані дня!

– Воно-то й так, – похмуро відповів Едмунд, – але є одне «але»: настав той час, коли я маю поділитися гіркими роздумами з вами, мої друзі! Будьте ласкаві, Перідане, подивіться, аби ніхто не підслуховував нас за дверима. Бо те, що я скажу, стороннім вухам не призначене.

У кімнаті запала тиша. Королева Сьюзан підбігла до свого брата і зазирнула йому просто в очі:

– О Едмунде! – скрикнула вона. – Ти мене лякаєш! Що бачу я в твоїх очах – лихі часи на нас попереду чатують.

Розділ 5

Принц Корін

– Сестро наша люба, прекрасна пані, – мовив король Едмунд, – хоробрістю скріпи своє серце! Бо небезпека, що нам загрожує, є дійсно чимала.

– Яка ж то небезпека, брате? – спитала королева.

– А ось яка, – не став приховувати Едмунд. – Залишити Ташбаан нам буде вкрай непросто. Бо поки принц тішився надією, що врешті-решт зламає опір ваш і візьме за дружину, ми тут були почесними гостями. Та гривою присягаюся левиною, щойно він почує ваше остаточне «ні», він сприйме цю відмову за образу, а ми залишимося в Ташбаані, та вже не гостями, а бранцями, та не в палаці, а в тюрмі.

Один із гномів аж присвиснув.

– А я попереджав, ваші величності, я попереджав! – прокракав ворон. – Недарма ж у раків є прислів’я: у халепу легко скочити, а вискочити – зась. Вони мають на увазі раколовицю.

– Цього ранку я бачився з принцом, – продовжував Едмунд, – і тільки зайвий раз переконався, що він не звик, коли будь-що відбувається всупереч його волі. Його дратує, що не