Зоряні королі - Едмонд Мур Гамільтон

«Маркаб» мчав уперед. До вечора за бортовим часом вид зоряного неба змінився. Туманність Оріона сяяла тепер на сході у всій своїй красі. А попереду, за граничними сонцями Галактики, помітно збільшившись, темніла пляма Хмари.

Весь день Ґордон не знаходив собі місця. Його мучила тривога за Ліанну. Облазив всю каюту — безрезультатно. Він без вагань зустрів би з кулаками всякого, хто загляне сюди, проте про полонених, здавалося, забули. Залишалося знову і знову дорікати собі за те, що дозволив Ліанні летіти.

Але сама вона вже не виглядала переляканою, коли звернулася до нього ввечері цього довгого дня:

— Зарте, головне, що ми поки разом. Можливо, кілька годин — це все щастя, яке нам залишилося.

Подумки Ґордон вже обіймав її, торкався кінчиками пальців сяючого волосся. Він змусив себе стриматися.

— Краще спробуйте заснути, Ліанно. На добраніч. Вона здивовано подивилася на нього.

— Що трапилося, Зарте?

Нічого в житті він не прагнув так, як обійняти її зараз. Але… Зрадити Зарт Арна, який довірив йому своє тіло, своє життя, своє ім’я? Це була б і зрада по відношенню до самої Ліанни. Бо якщо він зуміє потрапити до лабораторії на Землі — він зобов’язаний на це сподіватися, — звідти вийде справжній Зарт Арн. А той кохає Мери…

«Про що ти думаєш? — прошепотів Ґордону лукавий внутрішній голос. — Ви ніколи не вирветеся з Хмари. Насолоджуйся своїм щастям зараз, поки це можливо!»

— Не будемо говорити про кохання, — сказав Ґордон.

— Але, Зарте, — вона не могла приховати здивування. — Ще вчора ви запевняли, що кохаєте мене! Ґордон гарячково шукав потрібні слова.

— Зарт Арн кохає Мери. Ви повинні знати це, Ліанно.

Здивування на її обличчі витіснила біль. Ґордон очікував гніву, гірких докорів, сліз. До всього цього він був готовий. Але не до болю, застиглого в її очах. «Бог з ним, з моєю обіцянкою! — зважився він нарешті. — Зарт Арн, сподіваюся, мене простить». Він ступив до неї, взяв за руку.

— Ліанно, я скажу вам правду. Зарт Арн не кохає вас, але я вас кохаю! — І квапливо продовжував: — Я не Зарт Арн, я зовсім інша людина. Знаю, це звучить дико, але…

Вона спалахнула.

— Давайте не будемо більше брехати, Зарте. Він побачив з виразу її обличчя, що все пропало. Вона, звісно, не повірила. Як можна було думати, що вона повірить? Хіба сам він повірив би? Ні. І ніхто у всьому безкрайньому Всесвіті. Один Вель Квен знав про фантастичні досліди Зарт Арна. Але Вель Квен мертвий. Вона дивилася на нього спокійно і холодно.

— Вам немає сенсу вигадувати ці дикі історії з роздвоєнням особистості. Я все зрозуміла. Ви робили те, що вважали за свій обов’язок. Побоюючись, що я в останній момент можу відмовитися від цього шлюбу, ви прикинулися закоханим, щоб забезпечити Імперії підтримку Фомальгаута.

— Ліанно, клянусь, ви помиляєтеся — простогнав Ґордон. — Але якщо ви мені не вірите… Вона ніби не почула його слів.

— Не треба було так робити, Зарте. Я не гірше за вас знаю, наскільки необхідна Імперії підтримка мого королівства. Якщо нам вдасться повернутися, я дотримаюсь своєї обіцянки, як дотримається її і моє королівство. Я повінчаюсь з вами, але наш шлюб буде тільки політичною грою.

— Добре, Ліанно, — повільно вимовив він. — Повторюю, я не брехав вам. Але тепер вже все одно.

Він вказав на ілюмінатор. Там, пожираючи зоряне небо, розросталася зловісна пухлина Хмари. Ліанна кивнула.

— У нас мало шансів вирватися з пазурів Шорр Кона. Але якщо це трапиться, я залишуся вашою союзницею. Особисті почуття нічого не значать порівняно з необхідністю попередити Імперію.

Ґордон розумів, що надії залишається все менше і менше.

«Маркаб», рухаючись на граничній швидкості, наближався до Хмари. У цю «ніч», коли вогні корабля потьмяніли, Ґордон лежав на своєму ліжку, гірко розмірковуючи про те, що доля зіграла з ним найзліший жарт в історії людства. Дівчина у каюті кохала його, і він її дуже кохав. Але навіть якщо все закінчиться добре, то неймовірна прірва простору і часу навіки розділить їх, і вона все життя буде вважати його безчесним.

У космічній хмарі

Прокинувшись наступного ранку, вони побачили, що Хмара попереду стала колосальною. Її величезна пляма займала півнеба — згусток звихреної темряви, який простяг навсібіч кошлаті відростки, немов спрут, що охоплює своїми чорними щупальцями Галактику. «Маркаб» супроводжували тепер чотири масивних бойових космолета з чорним колом на корпусі — гербом Ліґи Темних Світів. Вони йшли так близько і так точно зрівнявши швидкості, що було видно всі деталі.

— Можна було передбачити, що ІІІорр Кан вишле ескорт, — прошепотіла Ліанна. Вона глянула на Ґордона. — Він думає, що таємниця Руйнівника у нього в руках.

— Ліанно, нехай вас не турбує хоча б це, — сказав Ґордон. — Він ніколи не витягне з мене цієї таємниці.

— Я знаю, ви не зрадите Імперію. Але, кажуть, вчені Ліґи — великі майстри старовинних тортур. Вони можуть вирвати у вас таємницю. Ґордон коротко засміявся.

— Не думаю. Шорр Кан побачить, що сильно прорахувався.

П’ять кораблів наближалися до Хмари. Всесвіт попереду них, здавалося, затягував чорний дим. І ось, зберігаючи тісний стрій, ескадрилья пірнула у Хмару. Навколо закурилася імла. Не повна темрява, а похмура, темна імла, яка здавалася димом після блискучого сяйва відкритого небосхилу.

Космічний пил, з якого складалася туманність, виявився не настільки густим, як вважав Ґордон. Лише через величезні розміри Хмара виглядала зовні непроникно чорною. А зсередини це було царство безпросвітного, без кінця і краю, туману, підсвіченого рідкісними тьмяними сонцями. Вони мерехтіли крізь пелену, немов зачаровані світильники. Ескадрилья пройшла поблизу однієї з тутешніх планетних систем, і Ґордон побачив безрадісні світи, занурені у вічні сутінки. Слідуючи невидимим променям радарів, кораблі втягувалися у Хмару. Але гальмування почалося тільки наступного дня.

— Напевно, вже близько, — сказав Ґордон. Ліанна кивнула і вказала на ілюмінатор. Далеко попереду у туманному серпанку світилася тьмяно-червона зірка.

— Це сонце Талларни, — прошепотіла вона. — Столиці Ліґи Темних Світів.

Повільно тяглися години. На ескадрилью обрушувалися потоки метеоритів, кораблі весь час маневрували, змінюючи курс.

Щохвилини лунали пронизливі свистки тривоги. Неясні уламки виникали з імли і тут же зникали у спалахах атомного вогню. І знову лише зловісне зеленувате сяйво газу, що називався колись небулієм, осявало ці небезпечні області космосу. Але щоразу, як «Маркаб» виходив у більш розріджений район, попереду все ближче палало червоне сонце.

— Талларна недарма