Марсіанські «зайці» - Олександр Павлович Бердник
— Авжеж. Він же з Марса.
Андрійко осмілів і теж наблизився до екрана. Порахувавши крапки, він тицьнув пальцем у третю. То мусила бути Земля. Він оглянувся на друзів. Ті схвально кивнули.
Екран погас. Марсіанин повернувся до дітей і раптом почав говорити їхньою — земною — мовою:
— Здрастуйте, друзі. Я так і гадав, що ви із планети Земля.
— З Зем…лі, — запнувся Андрійко. — А як ви… розмовляєте? Звідки знаєте… нашу мову?
— О, це дуже просто, — гостинно відповів марсіанин. — Ми давно приймаємо ваші радіо-телепередачі. З допомогою автоматів розшифровуємо мову. Ми вивчили більшість ваших мов.
— Для чого? — здивувалася дівчинка.
— Як-то для чого? Ми ж чекали гостей. От хоча б вас. Тільки ми не гадали, що люди Землі будуть такі малесенькі. Ніби карлики…
— Ми не карлики, — образився Андрійко. — Ми діти.
— Діти? — здивувався марсіанин. — Хіба у вас діти будують машини і ракети? Це дуже дивно. Я нічого такого не бачив у передачах із Землі.
— Ми нічого не будували, — ніяково пояснив Андрійко. — Ми пробралися в ракету “зайцем”…
— Зайцем? — обличчя марсіанина набрало зовсім кумедного виразу. — Що це значить? Я знаю, що заєць — така маленька тварина на вашій планеті… Ви вмієте перетворюватись у тварин?
Надійка засміялася. Не стримався і Боря. Він хихотів, тримаючись руками за живіт.
— Ви не так розумієте, — пояснив Андрійко. — Пробратися “зайцем” — це значить так, щоб ніхто не помітив…
— Ай-я-яй! — похитав головою марсіанин. — Хіба ж так можна?
— Так дуже хотілося на Марс! — виправдовувався Андрійко.
— І потім… там сперечаються…
— Хто сперечається?
— Всі. І вчені, і просто люди. Чи є життя на Марсі? Одні кажуть, що нема, що на Марсі тільки пустелі та вулкани, другі кажуть, що там є мохи і чагарі, а деякі вважають, що є навіть розумне життя…
— А ви як думали? — поцікавився марсіанин.
— Ми вірили, що на Марсі є люди. Через те й полетіли “зайцем”. Ми дуже вірили, повірте нам! А то б хіба полетіли?..
Марсіанин замислився, прошепотів розчулено:
— Вони дуже вірили. Це приємно, це прекрасно… — Раз так, — голосно додав він, — тоді я вам покажу все.
— Що? — вигукнули дружно діти.
— Побачите самі, йдіть сюди.
Марсіанин підвів дітей до сферичного апарата. В ньому відчинилися двері.
— Заходьте…
— А собака? — захвилювався Андрійко. — Де Топ?
Собака ображено сидів у куточку, біля якихось приладів. Він урятував дітей, і його ж забули! Така думка була написана на його розумній морді.
— Топ! Іди сюди. Ти, брат, не ображайся. Сам бачиш, які чудеса.
Собака радісно гавкнув і стрибнув слідом за дітьми в отвір сфери. Двері тихо зачинилися. Апарат колихнувся. Навколо попливли сірі струмені, майнуло зоряне небо. Десь рядом тихо заграла ніжна музика.
— Куди ми летимо? — пошепки запитав Андрійко.
— Не бійтеся, все буде гаразд, — заспокоїв марсіанин, який стояв перед пультом. — Ви все зараз узнаєте.
— А скажіть, дядю марсіанин, — несміливо озвалася дівчинка, — чому ви не прилітаєте на Землю? Адже у вас така техніка! Вища, ніж у нас!
— Ми прилітали, — таємниче відповів марсіанин. — Давно прилітали…
— Ну да, — не повірив Андрійко. — Ми б знали…
— Правда, — підтвердив марсіанин. — Тільки тоді на вашій планеті жили дуже темні люди. Вони боялися нас, поклонялися нам, гадаючи, що з неба спускаються боги.
— Ото дурні! — зверхньо засміявся Боря. — Я б не злякався.
— Е, та ти, хлопче, забув, що вони не знали нічого про інші планети. Не знали навіть того, що Земля кругла. Вони поклонялися кожному каменю і дереву, не те що істотам, які спускалися з неба…
— А й правда, — згодився Андрійко. — Ще наші діди й баби вірили, що небо стоїть на залізних стовпах, а на небі живуть ангели.
— От бачите…
— А чого ж ви тепер не прилітаєте?
— Тепер зовсім інша справа. Всі жителі Марса давно вже переселилися до іншої зірки, на кращу планету…
— Чого? — злякалися діти.
— Як-то чого? А хіба у вас на Землі не буває так… Перша хата стає тісною, малою, і тоді господарі будують собі кращу — світлішу, просторішу, де краще жити і розвиватися. Ви ж бачите — на Марсі зараз холодно, пусто, мало повітря. Ми знайшли біля іншого сонця гарну планету з густою атмосферою, з буйною рослинністю, побудували багато космічних кораблів і переселилися…
— Ой як здорово! — вигукнув Андрійко. — Оце так техніка! А чого ж ви на Землю не переселилися? Це ж зовсім близенько…
— Не можна. Бо у вас тяжіння у три рази більше. А хіба можна було б завжди жити, маючи потрійну вагу?
— Е, ні! — жваво озвався Боря.
— Ото ж бо!
— А чого ж ви не передали нам своїх винаходів? Марсіанин тихенько засміявся.
— А ви гадаєте, що це буде цікаво і корисно? Хіба у вас на Землі нема людей, які користуються телевізором, або машиною і не знають, як вона влаштована? Уявіть собі, що зникли механіки та інженери, які розуміють конструкцію. Що сталося б? Люди повернулися б до палиці і воза, а може й знищили б себе, необережно поводячись із небезпечними винаходами. Так і тут. Ми ждали, доки наука Землі підніметься самостійно до такого рівня, щоб можна було їй передати наші відкриття, не боячись, що люди Землі погублять себе. Такий час підходить. Саме для цього знаходимось на Марсі я і мої товариші.
— То тут вас багато?
— Ні, не багато. Ми прилетіли сюди років сто тому. Ви знаєте про супутники Марса?
— Фобос і Деймос! — вихопилось у Андрійка.
