Феномен Фенікса - Валентин Лукіч Чемеріс

— Але це станеться… якщо станеться, не за нашого життя.

— Можливо. Проте — буде. Неодмінно буде. В Росію ще повернеться свобода і демократія. Інтелігенція ще займе в ній належне їй місце. Пригадуєте, як у Пушкіна: «Товарищ, верь, взойдет она, звезда пленительного счастья…»

Віхола вже посилювалася, кладовище пірнуло в білий крутіж. Здавалося, світ білий щез, і щез назавжди. На душі було гнітюче і тяжко. Та ще безпросвітно. Приятель взяв Тамару під руку, міцно притис дівчину до себе.

— Ходімо… Вже вечоріє та й віхола посилюється — хоч би виплутатися з кладовища…

Згинаючись, долаючи спротив вітру, що жбурляв їм в обличчя жмені снігу, вони рушили з кладовища. Тамара ще раз оглянулась на білий горбик, що розчинявся, зникав у білій заметілі і їй здалося, що хтось біля нього стоїть… Людська фігура була якась нереальна, не чітка і наче просвічувалась. Крізь неї принаймні було видно ближні пам’ятники…

— Він! — сполошено і в той же час ніби обрадувано вигукнула Тамара. — Рочестер! Дух із зір, з астрального світу! Мамин Вчитель і співавтор по творчості. Примчав таки провести маму, хоч і спізнився…

Але приятель біля могили забутої письменниці нікого не побачив. Навіть не чіткої людської фігури.

— Вам просто… просто не дано бачити маминого Вчителя.

— Можливо. Але я вам вірю. Проте — ходімо, — приятель потягнув Тамару за руку. — Не вистачало нам ще містики. І де — на кладовищі. Та й що з того, що він з’явився? Покійницю з того світу вже не повернути. Навіть, пришельцю з астралу.

— Хто зна… Якби він встиг…

— Але він не встиг… Та й взагалі… Ми з вами дорослі люди. Все інше нам просто… просто здається. Та ще в таке вітряне й сніжне заметілля. Як писав поет, якого ми щойно згадували: «Буря мглою небо кроет, вихри снежные крутя, то как зверь она завоет, то заплачет как дитя…»

З білої круговерті, що шаліла все дужче і дужче, в якій геть потонув світ, і справді чулося якесь схлипування, ніби хтось скімлив чи за кимось жалкував, хтось стогнав, бурмотів… Чи когось проклинав. Виття, що переростало в звірине завивання, посилювалось, перетворюючись в різноголосий моторошний хор…

Ходімо Тамаро, — вкотре смикав її за руку приятель. — В таку віхолу — тільки біси і шаленіють. Це реальніше, ані якийсь там Рочестер з астралу… А якщо було що, то… Все загуло. Разом зі смертю Віри Іванівни, царство душі їй небесне, якщо вона і справді полинула до зір…

Через кілька кроків Тамара озирнулася — материної могили вже не було видно, кладовище потонуло в білому мороці. Рукою в рукавичці дівчина хотіла було перехреститись, але вітер відкинув її руку. І дівчина потішила себе тим, що мама й справді полинула до зір, до свого Вчителя… Чи він, з’явившись на кладовищі, де залишилося лише мамине тіло, забрав її душу з собою, до осяйних зір, що десь там, високо в небесах за хугою зими сяють величні і такі далекі, що простим смертним вони і вовік недосяжні…

Все життя «таємнича дама» прожила на тонкій, ледве видимій грані, що пролягла між реальністю і міражем. А втім, в реальності вона розпочала своє життя, в реальності його і завершила, лише творила в ірреальності, в тумані міражу, в цьому світі. Може вона, мадам Крижанівська, як і її велика наставниця, теж одна з найбільших обманщиць епохи? Але тим вона нам, зрештою, і цікава, тим вона нас і приваблює. Особливо, коли писала свої такі колись знані історичні та фантастичні романи, переповнені окультизмом, екзотеризмом та містикою. І писала їх буцімто, — а може, так і було насправді, хто нам тепер про це повідає достовірно? — з допомогою астральної сутності на ймення Рочестер. Але якщо Віра Іванівна і нас обманювала, дурила елегантно й вишукано, — то обман її чисто творчий. Це всього лише ілюзія того незбагненного процесу, що іноді в творця здійснюється справді з допомогою якихось неземних сил — чи не звідси й Геніальність? Чи не звідси те, що ми називаємо ТВОРЧІСТЮ?

До всього ж, захоплені чиєюсь творчістю, ми охоче даємо себе обманювати й охоче обманюємось — так цікавіше жити. Та й творчість без ілюзії і легкого серпанку містики не можлива в принципі. Справжня творчість, чарівництво при допомозі слів рідної мови. Справжня творчість загадкова і все ще незбагненна. Зрештою, ми багнемо казки, адже все життя, навіть ставши дорослими, перебуваємо — і це добре! — в КРАЇНІ ДИТИНСТВА, а отже — у МРІЇ і ФАНТАЗІЇ, ІЛЮЗІЇ й трохи в реальності. Тому і очікуємо чуда— юда…

— Не цокаймось, — застерегла Тамара приятеля, як вони, повернувшись з кладовища, геть закоцюблі, присіли пом’янути небіжчицю. — На поминках не цокаються…

Вже як пом’янули, приятель озвався:

— Коли небіжчиця впадала в непам’ять, то згадувала якесь мені мало— зрозуміле слово… Хвилиночку, зараз згадаю: тау… таума…

— Очевидно, тауматургію? Мама моя все життя була прихильницею теософії і взагалі, доктрини Блаватської. І все життя пропагувала теософію в своїх творах — крім екзотеризму, окультизму та містики. Так ось найважливішим елементом теософії є згадувана тауматургія. Означає це рідкісне слівце творіння чудес. На цьому тримається теософія. Проте на тауматургію за переконанням Блаватської здатні