Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

Коли бог приходить, щоб здійняти ураган свого гніву, і обіймає начиння усією Силою, людське тіло піддається, розпадається, не в змозі витримати припливу такої потуги. Після цілого дня — а якось йому доводилося битися аж так довго — тіло могло вкритися чорними синцями, суглоби напухали, зуби в яснах хиталися, він плював і сцяв кров’ю. Був вилікуваний, брутально й без ніжностей. Але правда була такою, що якби тоді бій тривав іще з пів дня, то бог без слова попередження кинув би його та перенісся до іншого начиння, а він сконав би за кілька хвилин, стікаючи гноєм і сморідними виділеннями з усіх отворів тіла.

Одного разу він вже таке бачив, коли помирав його старший брат.

Начиння для того, щоб використовувати їх у бою.

Він дивиться на молодого сокирника й усміхається знову. Сьогодні він мужньо бився, коли вершники Лааль та їхні нові союзники майже перерізали навпіл його армію. Довелося скористатися начиннями для того, щоб заткнути пролому лінії піхоти, і хоча жодне з них не загинуло, кількох було поранено. Важка битва.

— Скільки? — запитує він нарешті.

— Близько п’ятисот.

Він повертає голову. Стоять там, посеред поля бою, люди й суї. Здавалося, ці прибульці заздалегідь ненавидять венлеґґів через якийсь злочин, який стався століття тому. Тож вони підтримали Лааль у битві. Вони дещо вищі за людей, худорляві й жилаві, зі шкірою кольору попелу, вкритою укісними смугами. Навіть їхні обличчя оздоблені ось таким чином. Він досі не знає чи це природна прикраса, чи різновид татуювання. Неважливо. Чужі не тутешні, а тому повинні померти.

— Вони мужньо билися, — чує він раптом. — Залишилися, щоб прикрити відступ інших.

Це правда. Билися вони мужньо. Майже заслужили на пошану.

— Ті, хто стає проти братів поряд із чужими демонами, мають померти, — говорить він і вже не знає чи це він, чи бог. Але яке це має значення? — Вбийте їх. Усіх.

І вперше бачить це. Вагання. Тремтіння долоні, блиск супротиву в очах, майже нахмурені брови.

— Пане, — голос начиння абсолютно контрольований. — Минулого місяця Володарка Коней звільнила триста наших, відпустила навіть сотню венлеґґів. Ми також…

Він не закінчує, але й не мусить. «Ми також б’ємося проти братів поряд із чужинцями».

Він розвертає анг’огєра й рушає в бік табору. І на половині оберту робить те, чого ще не доводилося робити ні разу з жодним своїм начинням. Тягнеться крізь Вузол і ламає його волю. Молодий сокирник тремтить і на мить заплющує очі, а коли розплющує їх, то в них немає нічого, крім абсолютної любові.

— Слухаюся, пане, — кланяється низько. І йде виконувати наказ.

Але він буде пам’ятати. Навіть якщо його серце наповнює зараз любов і послух, він буде пам’ятати.

* * *

Зрада! Венлеґґи напали на табори, які він заклав для своїх людей. Він не мав там охорони, бо більшість сил тримали лінію східних гір. Перш ніж він встиг повернутися, вісім таборів було вирізано. Старці, жінки, діти, нечисленні чоловіки.

Завтра… завтра він вдарить у їхню рівнині.

Наказав убити всіх, хто виконував функцію зв’язківців із його військами.

Треба вислати гінців до Лааль.

* * *

Щось протягнуло його дном і випхнуло нагору. Альтсін закашлявся, почав плюватися, а потім раптом помітив, що в нього з’явився шанс. Чверть милі спокійної течії із гладкою водою, наче скло, та з берегом, до якого було всього двісті кроків.

Він міг вирватися з обійм Ельгаран, перш ніж ця сука його вб’є.

Але тоді… він ніколи не довідається…

Прикрив очі й кілька разів глибоко вдихнув.

А потім пірнув якомога глибше, випускаючи повітря й дозволяючи підводній течії понести себе. Тут річка мала понад п’ятдесят стоп глибини, а вода була крижаною.

Коли його скрутила перша судома, а тіло почало битися за життя, прямуючи до поверхні, хоча й знаючи, що йому, скоріше, не вдасться…

* * *

Земля має барву деревного вугілля, змішаного з дробинами попелу. Коли він набирає її в долоні, та липне до них і, здається, аж тремтить від нетерплячки. Вона плідна, як жодна з тих, що навколо. Благословенна стежка, яка їх сюди привела.

За ним стоїть хата. Справжня хата з глибоким фундаментом і підвалом. Хата, яка досі сяє світлими колодами. За кілька днів він скінчить дах. Це буде красивий дім.

Тихі кроки за спиною виривають його з задуми.

— Я бачила дикий виноград на південних схилах. І ожину, таку велику, наче сливи. І гриби, силу силенну грибів…

У нього немає потреби озиратися, щоб знати, що її обличчя проміниться. Але він озирається. Любить на неї дивитися.

У неї темне волосся, заплетене в дві коси, карі очі й кілька ластовинок, які вона припинила приховувати з того часу, як він сказав, що вони йому подобаються.

— Ця долина — чудове місце, — каже він.

— Я знаю.

Вони усміхаються одне до одного.

— Брате…

Голос чути збоку, він тихий, ледве чутний.

Озирається. Енду’рег. Первородний.

— Вітаю.

В Енду’рега опухлі руки й набрякле обличчя з губами, що нагадують пару синіх, варених слимаків. Нічого дивного, що він говорить пошепки.

— Ще чотири дні — і все скінчиться… — брат намагається усміхатися, але здається, що він з усіх сил намагається не кричати.

— Ти витримаєш?

— Старший говорить, що ще ніхто не зносив татуювання так добре, як я.

— Ті, хто зносив його гірше, вже мертві.

Обличчя й руки первородного вкриті свіжим татуюванням.

Складні сплетення тягнуться навколо очей, по щоках і губах. Стікають униз по руках. Шкіра навколо малюнків здається ошпареною. Не всі барвники поглинаються однаково добре. Ті, які мали бути блакитними, набули кольору гнилого м’яса. Треба сподіватися, що коли пухлина зійде, кольори стануть такими як треба.

Він знає, що брат піддається тим тортурам уже місяць. Старші вже прикрасили йому спину, груди, живіт і ноги. Обличчя завжди залишають насамкінець.

— Коли ти йдеш?

— За десять днів. Наш Володар чекає.

Наш Володар. Він схиляє голову.

* * *

Хоча він і носить у собі бога, але рідко відчуває його повну Присутність. Ох, він із ним і вдень, і вночі. Він дивиться, слухає, споглядає, віддає розпорядження, приймає рішення про життя й смерть, але така Присутність, скоріше, схожа на чудовисько, що причаїлося на дні темного ставка. Майже невидима.

Але коли бог приходить у своїй повні… Це наче каліка без рук і